Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84"

проте лишився стояти, впираючись руками в низеньку балку.

Злива з новою силою ринула на благенький дах, на балку пролився струмочок води. Роман подивився на стелю, пригнувся, щоб пройти під навислою колодою, і зачепив скриню. Вона впала на підлогу, від удару розкрилась, і кілька шкіряних папок із зображенням хреста випало зовні, гублячи аркуші.

Хорунжий поставив скриню на старе місце, склав папки, потім почав акуратно збирати папери. Раптом його погляд затримався на якомусь рядку… Він нахилився до каганця і ще раз прочитав:

“Про військовий, правовий та церковний устрій України по звільненню її побідоносними австрійськими військами…”

Роман нетерплячим рухом поправив каганець і прочитав далі:

“Кінцева мета полягає в тому, аби повніше навернути українські землі габсбурзькій монархії, поставивши на чолі України призначеного милістю імператора видатного полководця австрійського війська, котрий буде гетьманом українського народу…”

Юнак швидко знайшов підпис, прочитав:

“Андрій, митрополит”. Андрій, митрополит…

Звідкілясь, немов з іншого, нереального світу долетіли натхненні слова владики, котрими він напучував на святоюрському дворі січових стрільців:

“Благословляю вас, воїни! Іменем бога і пастиря душ во славу будучини України!”

“Присягаю на вірність до крові!” — почув Роман свій власний голос.

Юнак гарячково гортав документи, перечитуючи рядки:

“…населення підкорити австрійським цивільним законам… З волі всемилостивого і всемогутнього бога — навіки з австрійською короною… Імператорові Францу-Йосифу присягаємо на вірність… Андрій, митрополит”.

Роман, неначе сновида, відклав папери, дістав окраєць хліба й почав жувати, нестямно втупившись в одну точку… “Навіки з австрійською короною”… Нараз заціпеніння змінилося сильним нервовим збудженням — юнак швидко зібрав папери в папки й засунув їх у скриню. З силою опустив віко — ніби загнав злий дух!

Лише через чотири роки з листа дізналася Стефа про страшну ніч, яку пережив Роман. І тепер, на безконечній дорозі, вона знову згадала пронизливі рядки з його сповіді:

“Ні… Ні! — волав я на весь світ. — Краще вбийте мене! Візьміть мою душу, мозок, мою любов!.. Так, Стефо, я не зміг би жити без тебе, але те, що я відчув, було страшніше, ніж страта! Зрада, якою дихало кожне слово в цих паперах, затьмарювала розум. Він і нас зробив запроданцями! Всі наші муки і жертви були на користь Габсбургам — і тільки Габсбургам! А ми, немов слухняне бидло, йшли у вічну неволю!..”

Стефа виразно почула шум дощу того пізнього вечора.

…Роман стояв біля сходів, які вели на веранду, і краплі струмували по його обличчю. Вона вибігла із свічкою до нього під дощ, свічка зразу ж згасла, але дівчина побачила, відчула його бентежність.

Вона, впустивши погаслу свічку і завмираючи на кожній сходинці, зійшла до нього й рвучко обняла…

Вдень Стефа рішуче сказала Орестові, який уже ходив без палички:

— Сьогодні вночі до мене приходив Роман.

— Чудово, — спокійно мовив Орест, підрівнюючи біля дзеркала вуса. — Коли ж весілля?

— Мені не хочеться в цей смутний час…

— Гадаєш, що війна скоро скінчиться?

— Певна. Люди стомлені, зневірені. Їм байдуже, що буде завтра: перемога чи поразка.

Орест усміхнувся, пройшов у еркер, де за різьбленим столиком сиділа Стефа.

— Ти стала пацифісткою, Стефо.

— Не знущайся, Оресте, — спалахнула дівчина. — Поки на нашій землі лишиться хоч один чужинець…

— Сидіти тобі в дівках, — не дав їй договорити Орест. Він обіперся об спинку крісла і нахилився до сестри. — Невже ти віриш, що англійці по те й прийшли, аби дати нам, українцям, свободу і незалежність?

— Владика обіцяв убезпечити нас від чужинців. І ради цього я готова на все!

— На що? — нахмурився Орест.

— Я сказала: на все! Навіть на злочин!

Орест занепокоєно відійшов від крісла і глухо промовив:

— Тоді тобі доведеться мати справу зі мною. В австрійській комендатурі нарешті згадали, що я був хорунжим січових стрільців, і призначили командиром жандармського ескадрону.

— Знову кепкуєш? — не повірила Стефа.

— Анітрохи, — стиснув зуби Орест. — Ага, до речі… Беркутові це призначення сподобалося. А ти, здається, моя люба сестричко, возвела його в національні герої.

Олекса підніс свічку до Романових очей, недовірливо вдивився. За широким темним вікном майстерні, на ратуші, годинник вибив другу годину ночі.

Художник поставив свічку на стіл і тихо сказав:

— Слухай-но… А що, коли це тактичний хід? Хитрість?.. Коли так треба до певного часу? Тобі таке не спадало на думку?..

Змучене обличчя юнака пересмикнулось.

— Спадало. І інше теж… Кров січових стрільців, різня біля Успенської!..

— Тс-с-с… — насторожено скинувся Олекса. — Тихо… тихо, Романе.

Але юнак уже не міг не висловити те, що стало для нього трагедією:

— Вічне рабство у австрійців! Без своєї культури, мови!.. Знищення українців як нації!

— Кому ти ще казав про таємні архіви?

— Ні Орест, ні Стефа не повірили б, — з гіркотою промовив Роман. — А я… я не маю сили більше мовчати.

Відблиск свічки впав на мольберт: на портреті митрополит Андрій воссідав у важкому вбранні з хрестом у руці.

— Владика вже у Львові, — задумався художник, ніби долав гнітючі сумніви. — Люди мусять знати…

— Я боявся, що мені ніхто не повірить. Неначе впали мури і я лишився сам-один на пустирі…

— Стривай, — раптом перебив юнака Олекса. — Стривай, стривай, Романе… — Я досі не усвідомлював… Поглянь на портрет.

Вони повільно зійшлися біля портрета.

— Ти бачиш страх в очах владики? —