Читати книгу - "Звичайна вдячність"

нас із братом допитували, він був з Гасом, а потім ми разом пішли до автівки. І хоча батько ретельно вимив бруд із заднього сидіння після пригоди з Гасом, неприємний запах ще стояв у машині. Ми їхали з опущеними вікнами. Заїхавши в гараж, ми вийшли з авто, і тоді батько промовив:

— Хлопці, нам треба поговорити.

Він подивився на Гаса, той кивнув і залишив нас утрьох. Ми стояли біля входу, двері були відчинені. На іншому боці вулиці церква купалася в післяобідньому сонці, стіни забарвилися в колір пилку. Я уважно роздивлявся гостру верхівку хреста, що скидався на клеймо на тлі неба. Я добре знав, що буде далі. Батько ніколи нас не бив, проте після розмови з ним ти почувався так, ніби зрадив самого Бога. Така вже була наша доля.

— Я лише хочу знати, — почав він, — що можу вам довіряти. Ні я, ні ваша мати не можемо щомиті вас пильнувати. Для нас важливо, щоб ви були відповідальними і не наражалися на небезпеку.

— На залізничних коліях немає небезпеки, — відповів я.

— Боббі Коул помер саме там, — зауважив батько.

— Боббі був інший. Скільки дітей померло на залізниці? Чортівня, вулиці більш небезпечні. Імовірність нашої з Джейком загибелі під час перетинання вулиць у місті значно вища.

— Я не збираюся з тобою сперечатися, Френку.

— Я лише кажу, що будь-яке місце може бути небезпечним, якщо поводитися необачно. Я і Джейк — ми обачні й обережні. Якби не були такими, мерця б сьогодні ніхто не знайшов.

— Гаразд. Зрозумійте, проблема в тому, що коли я прошу вас про щось, треба це виконувати. Коли я кажу триматися подалі від залізничних колій, я хочу знати, що ви так і робите. Це зрозуміло?

— Так.

— Довіра — ось що важливо, — він подивився на Джейка. — Ти розумієш?

— Т-т-так, — підтвердив брат.

— А тепер, щоб ви це краще засвоїли, протягом наступного тижня ніхто носа свого не висуне за межі подвір’я без мого чи маминого дозволу. Я зрозуміло пояснив?

Беручи до уваги все, що трапилося, покарання видавалося не таким уже і страшним. Я кивнув у відповідь, підтверджуючи, що таки ясно і зрозуміло. Джейк зробив те саме.

Я думав, що на цьому наша розмова добігла кінця, але батько не рушив з місця. Він дивився на темний куток гаража і мовчав, цілком занурений у роздуми. Потім повернувся обличчям до церкви й уважно її оглянув. Рішення визріло. Тоді він розповів:

— Уперше я побачив мертву людину не в труні — на полі бою. Я ніколи не розказував про це, — він присів на багажник машини, тож його очі були на одному рівні з нашими. — Я злякався. Мені було цікаво: хоч я знав, що це небезпечно, я зупинився і думав про цього солдата. Це був німець. Зовсім дитина. Трохи старший за тебе, Френку. Коли я так стояв над ним, поряд зупинився солдат, який уже давно воював і сказав: «Ти звикнеш до цього, синку». Він назвав мене «сином», хоча сам був молодший. — Батько захитав головою, глибоко вдихаючи повітря. — Я так і не зміг до цього звикнути.

Тато опустив руки і склав їх так, як іноді під час молитви біля кафедри.

— Я мусив іти на війну, — вів він далі. — Чи принаймні мені так здавалося. Я думав, що знаю, на що йду. Але смерть заскочила зненацька.

Він подивився на нас. Його карі очі були сповнені ніжності і смутку.

— Ви бачили те, що я так старанно намагався від вас приховати. Якщо у вас є бажання, можемо про це поговорити.

Я поглянув на Джейка, той лише витріщався на брудну підлогу старого приміщення. Я не розтулив рота, проте всередині накопичилося стільки всього, про що хотілось дізнатися.

Батько терпляче чекав і жодним чином не виказував, що наше мовчання його розчарувало.

— Годі, — він підвівся, — ходімо в дім. Упевнений, ваша мама не знаходить собі місця.

Мати здавалася страшенно знервованою. Вона пригорнула нас до себе, її обійми були схожі на покарання, сповнене радості, бо з нами все гаразд. Мама була надзвичайно емоційною жіночкою, яка любила влаштовувати драми. Того дня нас із Джейком облили слізьми просто посеред кухні. Мати потягала нас за чуби, понаминала плечі і дала кілька стусанів. Та врешті-решт, поцілувавши маківки, нас відпустили. А тим часом батько набрав у крані склянку води, а коли мати запитала, що саме трапилося в поліцейському відділку, тато попросив:

— Хлопці, йдіть нагору. Нам з вашою матір’ю потрібно поговорити.

Ми пошкандибали до своєї кімнати й лягли на ліжка: денна спека ще не спала.

— Чому ти нічого не розказав про індіанця? — спитав я.

Джейк трохи зачекав, перш ніж відповісти. Він підняв з підлоги баскетбольний м’яч, і почав злегка підкидати його і ловити.

— Він би не заподіяв нам шкоди, — нарешті відповів він.

— Звідки знаєш?

— Знаю та й годі. А ти чому нічого не сказав?