Читати книгу - "Виконавець"

— По-перше, дуже довго розповідати, — сказав я, — а по-друге, це мій службовий телефон.

— Я вас розумію, — перебила жінка, — гаразд. Я за фахом фізик, працюю в інституті, отож аномальне — це лише моє захоплення, але серйозне. Я приділяю йому багато часу, збираю матеріали про всілякі явища, читаю літературу з парапсихології, вивчаю екстрасенсорику, щоправда, тут я особливих успіхів не досягла. Ну що ще? Знайома зі стародавніми теоріями, вивчала чорну та білу магії, спілкувалася з людьми, які цим захоплюються. Ну, маю деякі свої теорії та висновки. Цього досить?

Я вагався. Чимось не подобалася мені ця дилетантка-любителька. Я потребував допомоги серйозного і компетентного фахівця і відчував, що такі повинні бути. Та де ж їх знайти? А може, через неї? Адже вона казала, що знайома ще з кимось!

— Скільки коштуватиме консультація? — запитав я, просто затягуючи час і не знаючи, зв’язуватися з нею чи ні.

— Не знаю, — відповіла вона, — я не заробляю цим, але, звичайно, розраховую на винагороду, якщо зможу чимось вам допомогти. Мої доходи невеликі.

— Гаразд, — сказав я нарешті, — і де вас шукати?

— Приїжджайте в неділю, наприклад, о першій годині. Ви знаєте, де кафе «Троянда»?

— Знаю, — відповів я, — але до неділі ще аж три дні, а я тут гину.

— Гинете? — здивовано перепитала вона.

— Так, — сказав я, — у всякому разі, вже підготовлений до того, щоб з’їхати з глузду. Я вас прошу… — і додав: — За терміновість з мене додатково.

— Добре, — погодилася вона, — приїжджайте сьогодні. Я звільняюся о пів на четверту.

— Отже, о четвертій біля «Троянди»?

— Так, — відповіла вона, і ми попрощалися.

Я послав усе під три чорти, звалив усі недороблені справи на підлеглих, повідомив начальство і, не гаючи часу, поїхав до міста.

Вона виявилася напрочуд пунктуальною. Не в змозі здолати своє нетерпіння, я приїхав раніше і вже з годину стовбичив на найвиднішому місці перед кафе. Відразу стало зрозуміло, що це вона, оскільки ще здалеку жінка прямувала просто до мене. На вигляд, можливо, була старша, а може, молодша за мене. В сучасній, але недорогій зимовій куртці, середнього зросту. Поставу оцінити важко — надто просторою була куртка. Ще важче складалося з обличчям — воно виглядало ніяким, і основною його деталлю, безперечно, були великі, дібрані зі смаком окуляри. Вона не виглядала надто симпатичною, але й до негарних жінок записувати її не хотілося. «Ось тобі й роман… — майнула іронічна невесела думка. — Ось тобі й екскурсія».

— Добрий день, — сказала вона, — я прийшла, — і при цьому ніякого натяку на усмішку.

Я запросив її до кафе, і ми сіли за столик, розміщений у кабінці. Це було зручно.

— Дякую, що прийшли, — сказав я, — що ви бажаєте?

Офіціантка підійшла на диво швидко.

— Мені лише кави, — попросила жінка.

Я замовив кави, бутерброди і морозиво — для неї. Записавши замовлення, офіціантка дала нам спокій.

— Мене звати Юрієм, — сказав я.

— Мене — Світланою, — відповіла вона. — Так у чому полягає ваша справа?

— Справа досить незвичайна, — почав я, — і якби це сталося не зі мною, а так, хтось розповів, то я, звичайно, ні за що б не повірив. Але, на превеликий жаль, усе це відбувається саме зі мною. Якщо не вдасться знайти виходу, то… Напевно, мій жах просто задушить мене.

Важко було уявити, як вона сприйме мою розповідь. До того ж мені, як чоловіку, було соромно плакатися жінці про власну безпорадність та переляк, але я наважився, і відступати було нікуди.

Моя розповідь зайняла не менш як півгодини. Як вона й просила, я не випустив жодної деталі, бо теж вважав, що будь-яка з них могла мати значення. Складалося враження, наче розповідаю чужим голосом і чужими інтонаціями, напевно, від хвилювання. Я розказував чужій людині, жінці, яку вперше бачив, про себе таке, що… Та ось, нарешті, я закінчив і тільки тепер наважився подивитися на неї. Обличчя Світлани зовсім не змінилося під час розповіді, лише стало більш задумливим. Вона довго мовчала, напевно, хвилин із десять, а потім промовила:

— Мені здається, я дещо розумію у ваших пригодах. Не знаю, наскільки вдасться вам допомогти, але спробую дещо порадити. І запам’ятайте — значною мірою все залежатиме від вас.

І я несподівано відчув надію. Це важко пояснити, адже нічого особливо обнадійливого для мене вона не сказала. Та її прості слова чомусь справили на мене таке враження! І я відчув, що хапаюся за неї, як за соломинку.

— Але що це таке? Чому воно відбувається зі мною? Як ви це пояснюєте? — я хотів усе відразу.

І лише тут Світлана вперше усміхнулася, але ледь помітно — самими губами.

— Не поспішайте так, — сказала вона, — на все свій час. Мені цікавий ваш випадок, і, здається, я дещо в ньому розумію. Але спочатку мені треба попрацювати з вами під гіпнозом. Після цього я спробую дещо пояснити. То як?

Я все більше й більше хвилювався, але намагався триматися. Хай там що, а я вирішив іти до кінця.

— Згоден, — сказав я, — що від мене вимагається?

— Нічого — слухати і підкорятися.

— А де ви це збираєтеся робити?

— Звичайно, не тут. Я