Читати книгу - "Острів Сріблястих чайок"

в темряві голос Грицьвара. — Парус… Зібрати треба… Переверне фелюгу, — крикнув хлопець і щез. Володимир Петрович спробував підвестися, але знову впав.

Гуркіт і неймовірний свист вітру приголомшили його. Борисенко деякий час полежав, усе ще не вірячи в реальність того, що діялося, йому здавалося, що це тільки жахливий сон. Та коли його облило з ніг до голови холодною водою, що линула невідомо звідки, і нестерпно сліпучий меч блискавки розсік небо біля самої фелюги, він остаточно пересвідчився, що це не сон.

«Грицьвар! Що з ним?» — гарячково подумав аспірант.

Притиснувшись усім тілом до підлоги і тремтячи, він навпомацки поповз до дверей кубрика, а потім по крутому трапу на палубу. Зібравши всі свої сили, він звівся на ноги і одразу відчув, як хилиться, щезає з-під ніг мокра опора. Якась могутня сила повалила його, і Володимир Петрович шкереберть полетів у чорну безодню. Проте в останню секунду Борисенко встиг вчепитися за якусь залізну стойку і повис за бортом. Ще мить — і він щезне у шаленіючому вирі чорних хвиль. Але саме в цю мить чиїсь руки міцно вчепилися в його плечі і витягнули на мокру хитку палубу. Це був Грицьвар.

— На палубі не можна… — кричав він над самісіньким вухом аспіранта. Важко дихаючи, хлопець потягнув Володимира Петровича до трапа.

— У трюм. Там краще… У трюм… Я сам тутечки… — говорив Грицьвар. У цей час блискавка освітила все навколо, і Володимир Петрович побачив застиглу, мов на фотознімку, здиблену кудлату хвилю, а на ній велику кількість якихось жовтих, безформних клубочків.

Не розуміючи, про що говорить йому Грицьвар, Борисенко слухняно, мов безпорадна дитина, спустився за допомогою хлопця в трюм і впав на мокре зерно.

Поряд підбадьорливо крякали качки. Вони почували себе чудово: подібна хитавиця для них — справа звична…

Зате Володимир Петрович качався по зерну, як колода, чіпляючись за нього обома руками. Він намагався затриматись, але це йому не вдавалося. Нарешті, вчепився за якусь перекладку. Шуміло в голові… Нудило… і раптом він знову чомусь пригадав жовті, безформні клубочки на поверхні хвилі.

«Це ж мертві чаєнята. Їх змило водою… — нескладно, уривчасто думав Володимир Петрович. — Мертві чайки… Мертві… Мертві…» — в думці повторював він, повільно впадаючи в якесь напівзабуття. Потім перед очима, ніби кінокадри, замиготіли яскраві картини, що не мали ніякого відношення ні до шторму, ні до його становища, ні до старої фелюги.

… Маленький, з двома вікнами, будиночок під зеленою дніпровською кручею в Києві… Яблуня. На дощаній лавці — батько в засмальцьованому картузі і з червоним шарфом на шиї. Пере білизну мати… Він хлопчак, катається на ярмарковій каруселі. Вітер куйовдить йому волосся. Вчепившись двома руками у ликову гриву дерев'яного коника, він задоволено сміється. А навколо все крутиться… Крутиться. Як хороше… Хороше так крутитися… Посіріле обличчя матері… Вона тримає якийсь папір… Батько загинув під Кишиневом… Загинув… Загинув… Мати щось шепоче побляклими губами і… зникає. Біля розкішного бузкового куща чотирикутна сіра плита… Могила матері… Холостяцька кімната на Брест-Литовському шосе. Професор Іван Федорович дивиться суворо, повільно і чітко каже: «… Відбуваються катастрофи, про які ми не маємо ніякого уявлення…» Катастрофи… Катастрофи… Катастрофи… Посміхається Оля… Яка славна дівчина Оля… Потім усе раптом зникає, і він поринає в чорну пустоту, де немає ні думок, ні відчуттів…

… Шторм не вщухав. Здавалося, що цій бурхливій ночі не буде кінця. Грицьвар стоїть на хиткій палубі біля керма. Стара фелюга погано підкоряється йому. Щосекунди оскаженілі могутні хвилі підхоплюють незграбне суденце, намагаються перевернути його, залити водою, знищити.

Вибиваючись з останніх сил, Грицьвар бореться з грізними хвилями, вміло тримаючи кермо, підставляє лютій хвилі тупу корму, і фелюга мчить, підскакуючи на пінявих хвилях. Хлопець втратив всяке уявлення про час, йому здається, що шторм триватиме вічно. Від нелюдського напруження болять руки, підгинаються коліна, шумить у голові… Та він же нащадок прославлених рибалок!

І він витримав. Гроза пересунулась на північ. Шторм одразу вщух. Рвані хмари, що мчали кудись по небу, забарвилися на сході у морквяний колір. Ранок! Та прибій продовжував тіпати фелюгу. Грицьвар знав, що небезпека ще не минула, і не випускав керма з рук. Хлопець пильно вдивлявся у каламутний обрій. Скоро буде берег. Про це свідчили величезні піняві гребені, що з'явилися над хвилями; почалися берегові узвали — мілини, які всюди оперізують Азовське узбережжя.

І ось, нарешті, фелюга глибоко врізалася в береговий пісок. Палубу відразу ж накрила велика хвиля. До залитого водою судна звідусіль бігли рибалки. Фелюгу викинуло недалеко від бичководівського причалу.

* * *

На ліжку в маленькій, затишній кімнаті Паші-циганки лежав Володимир Петрович. Лежав нерухомо, заплющивши очі і міцно стиснувши губи. Здавалося, він мертвий. Та ось його обличчя пересмикнулося, і хворий, повільно відкривши очі, спробував підвестися.

— Лежіть. Треба лежати, — ласкаво шепоче Паша і знову вкладає Борисенка в постіль.

— Де я? Грицьваре!.. Фелюга… Шторм… Іван Федорович, — шепоче аспірант.

— Усе добре… Все добре… — повторює Паша, ніжно погладжуючи бліду руку хворого.

— Нарешті прийшли! — полегшено зітхнула вона і пішла відчиняти двері.

У кімнату ввійшли двоє: селищний лікар Євгенія Іполитівна і Грицьвар.

Доки лікар оглядала хворого, Грицьвар стояв біля ліжка і сумно дивився на пожовкле, все в синяках обличчя Володимира Петровича.

— Йди відпочивати, — злегка торкнула його за лікоть мати.

— Встигну.

— Що з ним, бідолахою? — скосивши очі на лікаря, запитала Паша.

— Він серйозно занедужав. Негайно треба направити…