Читати книгу - "Дисертаційний прорахунок"

догану. І не базікайте дурниць про якогось Филимоненка.

— Вікторе Георгійовичу, вітаю.

Ковальов озирнувся. Перед ним, широко всміхаючись, стояв начальник лабораторії ВТК.

“Почалося! Тепер від поздоровлень не відіб’єшся. Дізналися-таки про медаль на виставці!” — з прихованим задоволенням подумав Ковальов.

Начальник лабораторії потис йому руку і, вдивляючись в обличчя Віктора, додав:

— Кажуть, ви в самого Филимоненка виграли?

Ковальов розгубився. Він тільки тепер зрозумів: “Дудін відзначився, а я — іменинник. Мою систему на виставці удостоїли медалі, і до цього нікому немає діла, а тут якийсь більярд — і стільки галасу…”

Сів і втупився у стіл.

— Що з тобою, “переможцю на більярді”? — підійшла до нього Маша.

— Нічого, — знічено відповів Віктор. — Просто дивуюся: чому нашу з вами роботу так’знецінено? Золота медаль — ніщо порівняно з виграшем на більярді.

Дудін подивився у вікно: справжня злива. Дивно, погода гидка, а настрій чудовий. Чому так? Тому, що ситий? Дурниці. Здоровий? Чи добре тобі, коли у тебе все є? У Ковальова є все, а хіба йому добре? Чим він незадоволений? Ось він, Дудін, усім задоволений. Для нього все просто і ясно, тому й настрій гарний. Захотілося їсти. Пішов на кухню. Пусто. Приготувати обід? Магазин поблизу, він упорався за півгодини і, повернувшись, заходився готувати обід.

Годин через дві знову засів за книжки, гортав їх одну по одній. У всіх привабливі назви: “Булева алгебра”, “Ассемблер”, “Імітація мислення”… Він буквально поглинав сторінки. Інформація немов натоптувалася в голову. “Моделювання особистості”, “Прогрес інтелектуальної техніки”… Закрив книжку й вийшов на вулицю, щоб зустріти Віктора. Було ще рано, але йому хотілося скоріше побачити його, запросто поплескати по плечу і при всіх піти поруч. Він радів, що зустрівся з ним у Москві. Було таке відчуття, немов знайшов брата.

Дудін звернув увагу, що від прохідної об’єднання співробітники не розходилися по домівках, а прямували до Палацу культури. “Там відбуватиметься щось важливе, — вирішив він. — Отже, і Віктор піде туди”. І Дудін рішуче рушив до палацу. В свіжому після дощу повітрі стояв запаморочливий аромат квітучої акації. Він з насолодою вдихнув його і заплющив очі. Усередині все бриніло: “Я пам’ятаю мить чудову!” І справді, хіба ця мить не чудова? Зустрівши в палаці Тернавського, страшенно зрадів:

— Привіт, друже! То як? Задовольнив твоє честолюбство? Провчив твого Филимоненка?

Тернавський завмер. Якусь мить стояв мовчки.

— Слухайте, на вас що, часом находить? Щось я вас не можу зрозуміти. На роботі нагримали, а тут запанібрата!

— Так то ж на роботі, — викрутився Дудін, зрозумівши, що Тернавський з Ковальовим у незлагоді.

І взяв його за лікоть. Тернавський здвигнув плечима і сказав:

— Гаразд, я людина не злопам’ятна. Вас директор шукав, усі з ніг збилися. Думали, ви ще в інституті. Телефонували туди.

— Слухай, — підбіг Поліщук до Дудіна і ухопив його за руку. — Директор кличе. Де ти пропадаєш? Ходімо.

“Значить, Віктора нема. Треба його виручати”, — майнуло в думці Дудіна.

— Те, що директор кличе, це добре, — сказав він. — Але не хапай за рукав. Так і роздягти можна. Пам’ятаєш, як у анекдоті: “Здох у горобчихи гуляка-горобець…”

— Що з тобою, Вікторе? — Іван завмер, довго дивився на нього. — Ніколи не розповідав анекдотів, і раптом… Тернавський, може, це ти вчора так вплинув на нього?

— Невже я сам не можу вплинути на себе? — образився Дудін. — Де директор?

Поліщук повів його в буфет.

— Ось, будь ласка, все керівництво: головний інженер Гаркуша, наш шеф Батурін і гість Андрос.

Побачивши Дудіна, головний інженер пожвавився:

— Левку Андрійовичу, маємо можливість подивитися на вашу поразку. Як, Вікторе Георгійовичу, поступитесь перемогою чи, може?..

Дудін з полегкістю зітхнув, в очах промайнув вогник.

— Ти, Гаркушо, не під’юджуй, — почав захищатися директор. — Я теж непогано граю. Хочеш, з тобою позмагаюсь?

— Я — що, я мов той заєць: якщо виграю, то ви ж мене і з’їсте…

Навколо вибухнули сміхом.

— Кажуть, ви хороший більярдист? У кращого в місті гравця виграли? — спитав, підійшовши, Андрос.

— Я ж наче і на виставці відзначився. Що б там не казали, а золота медаль є, — відбувся жартом Дудін.

— Медаль за участь у творчості молодих спеціалістів! — шпигнув Батурін.

— А хіба у вас для виставки є оригінальніша розробка? — насупився Білобородько, звертаючись до Батуріна.

Той промовчав. Не дочекавшись відповіді, Білобородько обернувся до Дудіна.

— Чому ж мені не сказали про нагороду на виставці?

— Так я начебто і про перемогу над Филимоненком не казав.

— Здаюся. — Левко Андрійович жартома підняв руки. — Що ж, шановні, починаємо засідання? Ковальов, прошу з нами в президію. Наш гість Андрос зробить доповідь, а потім, думаю, йому буде цікаво поговорити з вами.

Дудін зиркнув на Андроса і зів’яв під спрямованим на нього поглядом. Здавалося, він не дивиться, а проникає всередину. Дудіна пойняв незбагненний страх.

Урятував директор, який попрямував у зал. Слідом за ним пішли і його найголовніші помічники. А з ними — і Андрос із своїм неприємним поглядом.