Читати книгу - "Смак заборони"

найкритичнішну хвилину постійно знаходив який-небудь поважний і до болю прозорий привід, щоб туди не ходити, а сидіти з кислими пиками вдома й дивитися телевізор. Наймерзеннішим було те, що в квартирі, крім нас, невідступно були присутні його добропорядна мама, дідусь-пенсіонер і молодший братик, істота рухлива й капосна. Ось і вся романтика теплого весняного вечора. Ось і все наше кохання. Ось і вся я, що віддалася йому цілком. Заради чого?

Отут якраз і починалися наші перші, фатальні для рахітичної Адориної любові розбіжності. Він панічно боявся сексу. Втім, те, що мусило стати розбіжністю номер один — його небажання пестити мене так довго, як я хочу, стало чомусь його головним козирем. Ні, чомусь — це надто невиразно сказано. Не смій заплющувати очі на своє вагоме минуле! Я відразу ж із завмиранням самоотруєного серця вирішила — виходить, дражнить, виходить, завдає мені болю не в силу свого безпросвітного кретинізму, а навмисно припиняє будь-які спроби принести мені бодай мінімальну насолоду саме тої миті, коли мої думки починають трішки плавитися… І цей садизм мені начебто знайомий, так би, напевне, робив… А ось тут я спотикалася, напорювалась на щось у глухій темряві забутого минулого, злякано кидалася назад.

* * *

У день від’їзду агнець з’явився на півтори години раніше, ніж я його просила, — «заскочити на 5 хвилин, попрощатися». Ображений почасти на життя, почасти на те, що на нього ніхто не звертає уваги, він сидів у моїй кімнаті. Він волав до мого сумління, зацькованим поглядом намагаючись затягти мене в убоге поле свого чорно-білого зору, поки я ганяла в передсвятковій колотнечі, збираючи по кутках розгромленої квартири всі ті необхідні дрібниці, без яких поєднання «гепард-левеня» було б неповноцінним. І ось усі ці шкарпетки, труси й купальники спливали на поверхню квартирного хаосу, витягнуті моїм широчезним неводом, який я, не жаліючи ні сили, ні агнця, закидала щоразу з якоюсь особливою драматичністю, з тим самим відчуттям яскравої необхідності на 12 днів упасти в темні, мов ніч, обійми Чорного Мага Альфона.

Кожен мій рух супроводився пильним недоброзичливим поглядом. Баранчик начебто відчував наближення зради. Він сидів з широко розставленими довгими й худими ногами, цими павучими хідлями, складеними вчетверо, але попри те здатними щомиті перепинити мені шлях. Він акробатично тримав укупі носки своїх вічних черевиків 44-го розміру, довгим своїм торсом розміщений паралельно підлозі, схожий на гуску, яка шипить із витягнутою шиєю, що підтримує м’ячик-голову, мов у пацієнта психлікарні максимально задерту, так, щоб сірі, неспокійні очі дивилися просто на мене.

Коли я вибігла на кухню, батько хваткою строгого та-ту-ся схопив мене за передпліччя (замість вуха), вчавив у стіну і вкрай неприємним голосом прошипів: «Якого чорта ти його зараз привела? Кому було сказано з’явитися за 5 хвилин перед виходом?! Він поламав усі мої плани! Ти ніколи не навчишся зважати на чужу думку!». Я налила в пару своїх очей усе, що можна було вичавити з моєї душеньки стосовно агнця на дану секунду: «І did not ask him to come, papah, and he is bothering me as much, as he bothers you, so just leave him alone!».

Я виринула з-під його волосатої руки, бурмочучи щось здатне, можливо, догодити обуреному батькові, та заляскала дверцятами буфета, шукаючи свою заповітну пляшечку для особистого питва в поїзді.

Пропав Рожевий Сарафан. Тепер це вбрання казкової фейки не буде блищати на кримському узбережжі, світитися разом зі мною, породжуючи спогади, солодкі до божевілля, й ці відчуття обопільної доступності в наших спогадах. Не буде невидимого пікантного зв’язку між минулим і сьогоденням… Але ж цього літа він напевно був би на мене такий замалий, що обіцяв би чимало!

Найкращі поїзди — це ті, що вирушають уранці й привозять тебе також уранці. А межа моєї ворожості — це вечірні мучителі, які змушують бідолашну Адору нудитися й страждати, рахуючи полустанки, аж до самої пообідньої пори.

Наш вирушав за десять по четвертій, і турботливий papah увіпхнув у мене без однієї ложки весь особливо тяжкий обід — 17 годин у дорозі, дитина повинна попоїсти.

«Ах, та облиште ви мене! Передчуваю, що мій Гепард не годуватиме силоміць дитини, яка живиться безсоромними фантазіями в гуркітливому вагоні. Не треба мені їжі! Заберіть ваш салат!» — салату не забрали, і я проковтнула його, однак приправила кисло-солодким соусом «Альхен» із кедровим запахом і холодним світінням Селени та тихим плюскотінням моря, яке відштормило й скінчило.

Купу лахміття нарешті було спресовано в строкаті шари, утрамбовано (ах, моє протягливе серденько!), й рюкзак роздувся чорно-синім міхуром з випнутою передньою стінкою — до кишеньки потрапили всі мої потаємні записочки, гадючки-папірчики, трилер «Adoreau». Смакувати радощі духовні (не те, що Сашко полюбляє), писати своє творіння, з ностальгічною посмішкою літньої романістки дивитися на море — та так можна прожити дуже навіть і непогано навіть без усіх тих гранд-шоу наших із татусем сварок. Але темна тінь у кривавому плащі вогненної пристрасті попри те незмінно стояла на зоряному обрії всіх моїх думок, загадково посміхаючись крізь мерехтіння приморських зірок. «Хто міг утримати?» — як правильно ти це сказав, Альхене!

Всупереч усьому я доможуся свого. І ніхто цього разу не стане на моєму темному шляху так, щоб я не змогла перехитрувати чи обминути.

Але треба ж бути дуже гарною!

«Отже, — Адора Велика схилилася над Адорою Поганою, — за весь час нашого відпочинку — жодного порнографічного кліпу, жодного сеансу самозадоволення, жодного прецеденту, коли ти обстоювала б власну думку, жодного найтихішого скандальчика й жодних дурниць». Адора Погана намотувала на палець руде пасмо: «Я, звичайно, старатимусь уникнути значних дурниць, але ось що стосується вдоволення себе самої, то я просто передам віжки своєї чуттєвості в інші руки, як, воно, в принципі, й має бути…».

Хочу звернути увагу психологів, чий погляд, можливо, колись упаде на цей манускрипт, що в свої неповні 14 років у мене вже були певні симптоми роздвоєння особистості. У всякому разі, Адора Розумна так вважає.

Отже, мачуха з малим не їхали з нами. «Сподіваюся, що з приїздом сестри в тебе буде більше волі й ти зможеш продовжити…» — це єдине, що запам’яталося мені з