Читати книгу - "Люди і тварини"

Авта пускаються в рух. Ведмежа застава уступила.

Але пасажири ще довго гомонять, радіють із зустрічі з ведмедями та знімок, які їм удалося зробити.

На дитячих личках радість. Ще довго діти пам’ятатимуть цю зустріч і розказувати про неї ровесникам.

Разок авт посувається. Ґранатовий Валіянт бере зручно останній закрут. Перед ним розкривається вид на галявину й великий будинок гостинниці.

У його стіп, у проваллі, гомонить-бушує водоспад.

На страху скінчилося

Великий Парк прокинувся з зимового сну. Дерева обтрусили снігові покрови, з узбіччів стікали струмки й журкітливо збігали до річки.

Загомоніли водоспади!

— Можемо відчинити запори, — говорив Майк, старшина паркової обслуги, до Франка, свого співробітника. — Дороги підсохли, сонечко ясно світить. Пора відкрити парк для туристів.

— Воно б і пора, — погодився Франк; — сезон у нас короткий: три з половиною місяця майне швидко й тоді знову сніги — завірюхи. Он, хочби тепер: трохи повище нас ще лежить у проваллях сніг.

— Туди туристи всеодно не полізуть. Вони й так мандрують автами, про ноги й зовсім забули.

— Ну, так. Але ведмеді…

— Ти думаєш, що вони вже прокинулись? Перед зимою ми прогнали їх у височини, там і позакопувались у сніги і сплять ще, напевно.

— Не дуже. Я бачив вчора сліди на снігу, там на Дубовій Галявині.

Майк закурив і говорив далі:

— З ведмедями пів біди, їх можна навчити поведінки. А от туристів ніяк. Усюди розміщені таблиці з осторогами. Але не слухають. Годують бурмилів і зовсім їх розпустили. Нічого дивного, що знахабніли й пхаються до людей, залазять до авт, спиняють рух, пліндрують шатра й нишпорять в бочках із сміттям. А там, чого доброго…

— Вам пані, теж не раджу ходити самотою по лісі, — звернувся Майк до Лілі, співробітниці Геологічного Товариства, що приїхала тут для студій.

— Хіба що? — здивувалась. — Вони ж людей не займають і не людожери вони.

— Все ж вони хижаки оці наші чорняки й розпущена напасть, у рукав би вам заліз один з другим. Хай тільки занюхає коржики, чи сендвічі.

Всі засміялися: подумати: ведмідь у рукаві.

* * *

Мама-ведмедиха прокинулась. Сніг над її лігвом став протікати й вода збігала струмочком з-під її ґаври. Виставила волохату морду, нюшила й розглядалася. Мружила очі непривичні до сонця. Воно світило яскраво, знак, що пора покінчити зимову сплячку.

Вилізла з своєї зимарки у стіп кріслатої сосни, обтрусила сніг з кожуха й забурчала з-глуха. Щось заворушилось під снігом, його товстий шар став обсипатися з гілляк, що повисли скосом від великого стовбура. Дві малі мордочки виринули з-під снігу. Малі, веселі очка дивились допитливо на ясний світ, що сяяв іскрами весняного снігу.

З пащ вогкий, рожевий язик.

— Їсти, їсти! Пити, пити!

Кинулись до мами, шукаючи в неї молока. Та, куди там! Ще ж осінню вона відлучила тих двох міцних бельбасів, а тепер їм молока? Забурчала гнівно та підняла кріпку, опазурену лапу.

Зрозуміли.

* * *

Ведмежа сім’я подалася до потока. Після довгої сплячки вода смакувала чудово. Ведмедиха стала жирувати. Бродила по воді, вишукувала личинок, черв’яків, ловила риб. Закусувала водорослями й ласувала на ягодах, що з-осені повисали на безлистих ще кущах. Смакували.

Так і поснідали ведмедики, на мамин зразок.

Зачався новий рік для ведмежої сім’ї, другий рік життя Бельбасів. Продовж нього вони мусіли багато їсти, щоб придбати сала перед зимовою сплячкою. Мусіли набрати сил і досвіду та вправи в ловах і вишукуванні різних харчів. Їх ждало самостійне життя.

Швидко вже мама стала залишати їх самих, подаючися в гущавину, собі тільки відомими плайками. А Бельбаси ходили разом пастися і на лови й грались та змагались. Купались у річці й ловили риб в її пінистих водах. Так бігли дні не одної сім’ї.

Асфальтовими дорогами їхали авта, туристи викидали рештки харчів чи то на дороги чи до бочок біля своїх шатер. Кого не скортіли б смачні ласощі?! Ведмеді ласуни до того ж такий харч дістається без труду.

Бельбаси теж засмакували в людських харчах і навчились нишпорити в бочках і вимагали від людей ласощів. Не відомо, чи розуміли, яку радість приносять людям та й їхнім фотоапаратам.

* * *

Ліля сиділа на камені понад річкою. Біля неї торбина. В руці записник. Розглядала куски скель і заносила замітки до свого записника. З торбини винурювалася головка молотка, щипці й зелена спинка книжки. Там же і перекуска, загорнена в цельофан, і яблуко.

Річка шуміла, збігаючи по скельних порогах. Її води звивались у молочні піни, клекотіли й гули та грімкими каскадами спадали в зелене плесо. Понад ним кружляли сірі довгодзьобі птахи. Час від часу один чи другий кидався на воду та вловлював рибу.

Шумів ліс і пара, що піднімалася з водоспадів, поїла його. Кремезні смереки були сито-зелені й простягали міцне гілля понад свій стан до синяви й простору. Їхній шум змішувався з гулом водоспаду в одну бравурну симфонію.

Мабуть тому Ліля не зачула кроків позаду себе. Врешті, звірі ходять тихо й обережно. Два Бельбаси знічев’я спинились біля неї. Не зважаючи на неї, вони метнулись до торбини. Торгали її зубами й дерли пазурами. Миттю цілий обсяг потоптали й порозкидали нюшачи його та пробуючи його смаку. Найшли перекуску, гаркались за неї та рвали кожне до себе.

Ліля наче скаменіла від наглого переляку. З страхом побачила, як два кріпкі молоді ведмеді