Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

її і встромила руку всередину. Видобула пласку червону коробочку, простягла оперуповноваженому.

— Подивіться.

Євген натис на маленьку кнопку — кришка відскочила, і на рожевому оксамиті засяяв золотий вітрильник. Брошка! І ярлик з ціною. Ого, сума значна.

— Це я знайшла в сумці дев’ятого березня. Хтось підкинув, — пояснила Римма. — Батькам не показувала. Мені здається, Віталієва робота. Він того вечора, коли проводжав до під’їзду, загадково, багатозначно поглядав на мене.

Тополюк розглядав брошку. Коштовний подарунок і гарний. Якщо це справді від Шейха, то де він взяв гроші? Мати, ясна річ, стільки не дасть. Підозріло. Доконче треба з’ясувати. Римма Полякова розповіла чимало цікавого. Поступово починали вимальовуватись справжні образи Шейха і його товаришів. Євген глипнув на годинник — 9. Подзвонив слідчому прокуратури.

— Бухов слухає, — бадьоро пролунав у трубці голос Дениса.

— Привіт, Денисе Єгоровичу.

— О, це ти, Євгене. Доброго ранку. Розшукав тренера Кондрука?

— Не встиг. У мене Римма Полякова.

— Сама прийшла?

— Так.

— Рішуча дівчина. Пришли її до мене.

Власне, якби Євген одразу направив Полякову до Бухова, заощадив би свій час. Одначе про важливі факти з її розповіді дізнався б десь аж під вечір від слідчого, а вони могли знадобитися йому для розшуку щохвилини.

— Слухай, Євгене, означення «рейдери», — продовжував Денис. — Вичитав з енциклопедії у прокурора Носаківського. Дослівно: «Озброєне судно, що виконує самостійні бойові дії на морських шляхах з метою знищення суден противника». Красномовне визначення?

— Тобто морський розбійник, — підсумував Тополюк.

— Угу, — озвався слідчий. — А «шейх» з арабської — «старий». Рейдер — насторожує. А ти якої думки?

— Збігаються наші думки. Чи були у них підстави так називати себе?

По розмові Тополюк попросив Римму відвідати слідчого прокуратури Бухова Дениса Єгоровича, який чекає на неї, і повторити йому свою розповідь.

9

З тренером Кондруком Тополюк зустрівся на стадіоні в парку культури і відпочинку. Він проводив заняття з молодшою групою дзюдоїстів. Василь Львович виявився невисоким, оцупкуватим сорокалітнім чоловіком з голеною — «під Котовського» — головою, одягнутий в синій спортивний костюм.

Вони сиділи на лавці. На очі тренера навернулися сльози. Він уже знав про загибель Шейченка — дзвонили зі школи. Був пригнічений смертю свого вихованця. Розповів, що прийшов Віталій у секцію дзюдо одинадцятилітнім хлопчиком, невдовзі після похорону батька. Вірніше, привела його мати, напевне, не хотіла залишати сина самого і без чоловічого нагляду.

Спочатку, десь з півроку, Віталій тримався серед ровесників відлюдькувато, завжди був сумний і наче зосереджений на якихось своїх невеселих думках. Мабуть, переживав утрату батька. Та поступово (все ж дитина!) біль притлумився, хлопчик немов ожив. Потоваришував з Біронським і Апостоловим — стали просто нерозлийвода. Сумлінно ставився до занять, міцнів фізично.

Звик до нього Кондрук, ніби до рідного сина. Відтоді багато дітей відсіялось, а Віталій, Ігор і Аркадій не кидали спорту — завзято й вперто тренувалися в секції. Спершу вибороли треті юнацькі розряди, потім — другі, а в дев’ятому класі всі троє отримали перші. Перспективні хлопчики. І вчилися добре, слухняні, не бешкетували, як іноді трапляється, аби показати свою силу і прийоми. Ні, цього не було. І не порушували режиму: не курили, не вживали спиртного. Правда, захоплювалися західною музикою, але хто тепер з молодих нею не захоплюється?

Євген уважно слухав тренера. А коли Василь Львович замовк, поцікавився, чи не помітив він останнім часом у трійці якихось змін. Попервах Кондрук знизав плечима, мовляв, про які зміни мова. Та за кілька хвилин по задумі невпевнено, з сумнівом повідомив (так йому здавалося) про появу в Шейченка… Василь Львович затнувся, підбираючи слово, і сказав: «Ніби внутрішньої зухвалості чи відчуття зверхності, власної прихованої значимості». Однак відвертих проявів не спостерігав, хіба що в його очах іноді помічав глузливість. Втім, зауважив тренер, це ж невеликий гріх для молодості.

Не бачив Кондрук ні в спортзалі, ні поблизу на вулиці ані високого чорнявого хлопця, кульгавого, з паличкою, ані коштовностей чи грошей у Віталія. Наприкінці, прощаючись, він затримав Євгенову долоню і, дивлячись твердо в очі, переконано мовив:

— Аж ніяк не вірю у нещасний випадок. Віталій не боявся висоти, був спритним, тренованим, ніколи у нього не паморочилась голова. Тільки не розумію: навіщо сидів на підвіконні?

Тополюк не відповів, щоб не закидали докорів Рим-мі Поляковій. Сподівався: Бірон і Апостол теж мовчатимуть.

10

Кафе «Дружба» містилося на проспекті Леніна. Воно далі від відділення міліції, тому Євген частіше обідав у «Світанку». Він передбачив вірно: після перерви в кафе всього кілька відвідувачів. Під стелею крутився великий вентилятор, однак прохолоди не давав — молов задушливе повітря з пахощами кухні.

Тополюк взяв зелений борщ, гуляш з макаронами і лимонний напій, сів біля вікна, запнутого рожевою гардиною. Обідаючи, розглядав кафе: зала продовгувата, заставлена коричневими столиками, на стіні напроти входу мозаїчне панно — юнак і дівчина взялися за руки, під ним музичний автомат, коло дверей буфет (з-за вітрини визирала голова буфетниці в білій намітці). Увечері тут, мабуть, затишно і весело. Шкода, він раніше сюди не заходив. Можливо, й побачив би тут трійцю. Втім, чи вони справді навідувались у «Дружбу»?

Лимонний напій запашний і кислуватий, з присмаком цитринової скоринки. Євген смакував ним, заздрісно поглядаючи на засмаглих дівчат у квітчастих ситцевих платтях, які з насолодою пили мінеральну воду. Очевидно, щойно з пляжу, бо волосся мокре. Коли ж і він позагоряє з Надією? Торік за ціле літо вдалося лише тричі посмажитися досхочу. А відпустка випала у жовтні. Поїхав до матері у Крайгород, викопав картоплю, заготовив на зиму дров. І цього року доведеться відпочивати восени. Хто ж їй допоможе?

Ну от, пообідав. Попрямував у буфет. Розморена духотою молода жінка з довгастим обличчям і яскраво нафарбованими губами сонними, невиразними очима дивилася на Тополюка. Євген привітався — буфетниця важко кивнула, назвав себе — і дрімота щезла з її лиця. Жінка встала, обсмикнула халат й осмисленим поглядом очікувально втупилася в капітана.

— Ваше прізвище, будь