Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

— Вижив, виродок, — зашамотів у комір і так хотів почути бодай якусь відповідь, що навіть гепнув себе в груди, — може, озветься клаповухий?

Однак озвалося лише гострим болем серце і кров прискорила свій біг. Гренд скривив тонкі шнурки губ. Шарудів ними спроквола: це Ероут весь час мав його за лайно, смикав за яйця, наказував убивати…

Як там твій індонезійський сувенір, га, старий?

Ероут знає про браслет. ЗНАЄ! ЗНАЄ! ЗНАЄ! Доулда добряче трусило, наче скляні стіни стали випаровувати льодяну пару. Гріло тільки зап’ястя, на якому виблискував браслет з вишкіреною левовою пащекою.

— Ні, ні, ні! Вишкрібок Джо Ероута — Теодор — не профі, це зрозуміло, інакше б він не припустився такої фатальної помилки. І його нічого боятися. Я з ним впораюсь… НЕ ДОПУЩУ ДО БРАСЛЕТА! Це його торохнутий батечко мало не звів мене з цього світу, винюхуючи, доводячи до сказу своїми наказами… А пішов ти тепер…

— Першими запрошуємо матерів з дітьми та старших людей, — почув приємний голос адміністратора, котра люб’язно відчинила двері, за якими починався брідж — трапний міст, що вів просто на борт літака.

Але Гренд не квапився. Він піде трохи пізніше, коли стихне перший потік і змиє на борт Ероута. Нехай думають, що йому важко відірватися від польської землі, на якій не залишилося жодної живої душі з його родини. Він навіть підвівся з крісла і підійшов до скляної стіни. Йому не до сентиментів, — Доулд вигравав час, ховаючись за зворушливим сентименталізмом поважного старшого пана. Сконцентрувався на найголовнішому: як, зайшовши до літака, вирахує вилупка свого бойового друзяки Джо Ероута.

… якщо синочок вдався у свого батечка, то, безсумнівно, он той, квадратний у плечах, рудий і товстий незграба, через якого не можна пройти далі по салону, і є Теодор Ероут, миле, червонощоке, розгодоване поросятко живучої тварюки Джо Ероута.

А Теодор, видно було з усього, нервував. Він не тямив навіть відчинити над кріслом невеличку багажну секцію, щоб покласти туди кейс. Тож Доулд отримав чудову нагоду розгледіти усе як слід. Допомогла Ероуту стюардеса. Вона прослизнула по салону, підняла над кріслом Ероута дверцята полиці, за якими дбайливо лежали коци та подушечки, поклала туди кейс і залопотіла по-польськи і по-англійськи:

— Відпочиньте, я зараз принесу вам щось випити. Що бажаєте?

— «Bloody Marry» — порадив пасажир, котрий увесь час стояв за Ероутом і був свідком його незграбності. Алкогольний напій з горілки й томатного соку справді якнайкраще пасував розчервонілому незграбі-пасажиру.

Усі, хто чекав на прохід по салону, зареготалися. Зневажливо скривив у посмішці вуста і Доулд. Він глянув на Теодора, той сидів у кріслі червоний і спітнілий, схожий на витиснутого червоного помідора, але зреагував непогано на кепкувате зауваження:

— Так, з подвійною порцією горілки, будь ласка.

І тільки тоді Доулду вдалося пройти повз крісло Теодора, навіть не глянувши на нього, — у цьому вже не було потреби.

Усе те пережував Доулд і збирався й собі замовити келишок, коли його переможний настрій перервали.

— Вибачте, — почув над вухом Доулд. Скоріше відчув оте звернення з легким подихом ніжних парфумів. — Моє місце біля вас, дозвольте.

Тендітна білявка уже сиділа поруч, вирвавши Гренда з тріумфальної ходи пам’яті. Таке магічно пахуче вторгнення настільки збило Доулда з пантелику, що він, вибудувавши подумки фразу про можливість сісти на будь-яке інше місце біля вікна, лише хитнув головою на знак згоди.

Тепер Доулд картав себе, що так гречно повівся, опустивши очі додолу. (Очевидно, тамті пігулки так розслабляють).

Поруч із своїми викрученими колінами, що цвяхами випиналися з-за цупкої тканини поношених штанів, звабно виблискували засмаглі, ледве прикриті коротенькою білою спідничкою, коліна вродливої попутниці. Нічого іншого при такому збуджуючому спогляданні не лишалося, як віддатись на поталу всеохоплюючому трепету. Доулд млів од давно нечуваного відчуття близькості з прекрасною незнайомкою. Тиск (шляк би його трафив!) бив у скроні, шугав по розбурханих венах і навіть під змійкою штанів шалений шквал озвався цілком матеріалізованою приналежністю до чоловічої статі.

Мовчанка для Доулда ставала дедалі нестерпною. Здавалося, він втратить свідомість, якщо не заговорить.

— Чути, що панна не полька, — звернувся по-англійськи голосом, якого сам не впізнав. Він міг би заговорити й по-польськи, й по-українськи, але тоді це був би не він, підданий її величності голландської королеви.

— Так, я з України, — привітно відказала.

— Звідки?

— Зі Львова.

— Але ж то польське місто, — набундючився Доулд. — Знаєш, що польське…

— Ні, українське, — спокійно відповіла Марта рідною мовою і для більшого ефекту, навіть не тямлячи того, що добиває старого своєю молодістю, принадністю, нечуваною гордістю і впевненістю, заклала ногу за ногу. — Було, є і буде нашим, українським.

Доулд застогнав і відвернувся. Марта знизала плечима: що з старого візьмеш, у такому віці змінювати свої переконання вже пізно.

Звичайно, Доулду аж ніяк не байдуже, чиє то місто Львів, колись (невже пам'ятає?) про таке говорити — зась! А ось те, як рішуче і відверто стоїть на своєму це українське дівчисько, добряче зачепило Гренда.

Чи зміг би він так само, не озираючись довкола, переконливо говорити про те, звідкіля сам родом? Та й де його рід дівся? Де? Було і немає…

Е, Львів він добре пам’ятає. Там народився та ріс з сестрою до 39-го. Потім поляки повернулися до Польщі і вони теж вирішили стати поляками і оселилися там, де вчора копирсався палицею Гренд.

А він так хотів знайти сестру {«Тільки підійдіть до мене, я братові скажу, він вам покаже, де у Полтві раки зимують..»), кому б в тестаменті передав золото батанів. Може б, поховали його по-людськи, по-родинному. А то — портрет на стіні повісили і згадували, хто багатством обдарував, — таких завжди згадують добре…