Читати книгу - "Зневажаючи закон"

російським написом — напевно, царська. І ще золотий дукат. Дивно, що Яцек тримав усе це в шухляді, а не сховав надійніше. Й ніколи їй не показував — це вже було просто образливо. Невже не довіряв?

— От і добре, — мугикнула вона.

Моніка забрала вміст шкатулки, загорнула в хусточку, а саму шкатулку замкнула на ключ і знову поклала до найнижчої шухляди, на самісіньке дно, туди, де вона раніше й лежала. Потім поприбирала на столі, пішла до своєї спальні і сховала знайдений скарб у шухляду свого письмового столика. Ключа поклала в сумочку. Тепер треба було винайти спосіб перетворити знахідку на гроші, та ще й отримати якнайкращу ціну. Трохи шкода було персня — занадто гарний… Та що робити? Все одно не носитиме, бо як угледить Яцек… Зрештою, може, вистачить монет і обручок? Ну, хоч би на перший час, а там побачимо…

Моніка згадала про знайому жінку, яка вже кілька років гендлювала золотом і коштовностями. А якщо та не дотримає таємниці й чоловік дізнається? Ні, це не діло. Хвилиночку… А чи не звернутися до колишнього залицяльника? Він ювелір, має приватну майстерню… І з Яцеком вони не знайомі. То, може, він?

Побачивши Моніку, ювелір не лише зрадів — він пригадав давні часи, почав упадати за нею, а Моніці це було не до смаку. Вона вирішила так: спочатку угода, а потім уже можна призначити йому побачення; і зовсім не обов'язково дотримувати обіцянки — спалах закоханості в нього все одно швидко мине, як минув і попередній. Однак залицяльник виявився напрочуд непоступливим покупцем. Моніка вже й так, і сяк, нагадала давні часи (ті до тільки та закоханість поділась, коли мова зайшла про купівлю!), змальовувала йому захоплюючі перспективи прийдешніх побачень і спільних вечорів, кокетувала з ювеліром, навіть цілувала його — щастя, що в майстерні нікого не було.

Нарешті вони дійшли згоди. За монети та обручки ювелір сплатив сто двадцять тисяч злотих, поскаржившись при цьому, що втрачає щонайменше половину, але робить це виключно для неї, Моніки. А коли Моніка пішла, він задоволено потер руки: на чорному ринку золоті двадцятидоларівки йшли по двісті тридцять тисяч за штуку!… Отже, він заробив на Моніці майже півмільйона, а обручки, таким чином, взагалі дісталися йому задурно. Ювелір старанно їх оглянув, прочитав написи й вирішив, що ці обручки треба переплавити: бува, вони крадені!

Протягом наступних днів Моніка жила мов у лихоманці: раптом Яцекові спаде на думку перевірити вміст отієї срібної шкатулочки! Вона, зрозуміло, могла б відхрещуватися: нічого, мовляв, не знає, ніяких монет чи обручок не бачила, він же ніколи їй нічого подібного не показував. Перстень Моніка сховала якнайдалі — чоловік ніколи його не знайде, хоч хай би обшукав усю віллу. А тремтіла Моніка лише тому, що Яцек міг запідозрити тільки двох осіб: дружину й хатню робітницю. Моніка мала багато вад, але до дівчини ставилася добре, навіть любила її.

Та побоювання не справдилися; чоловік навіть не зазирнув до шухляди, а наприкінці тижня знову поїхав. Недільного вечора Моніка зателефонувала до Казимира, з яким не бачилася зо два тижні. Її палила цікавість, чи й він отримав другого листа. Але телефон не відповідав, дарма що Моніка дзвонила аж до глупої ночі, а потім ще й у понеділок уранці. Може, й він теж кудись поїхав? Моніка подумала, що це, можливо, й на краще, бо їй спав на думку план, у виконанні якого приятель тільки б заважав. Він, мабуть, знову стріляв би в шантажиста…

Моніка запакувала гроші до пластикової торбинки, радіючи, що цього разу внесок їй нічого не коштував, а на додаток вона ще й отримала перстень. День був спекотний, о десятій вечора було ще так тепло, що жінка вбралася в елегантну літню сукню з квітчастого шовку. Спортивного фасону черевички на низьких підборах аж ніяк не пасували до цього вбрання, проте вони становили важливу частину плану. Моніка вивела «вольво» з гаража, відшукавши перед тим на карті Варшави вулицю Крайову.

Перед будинком номер шістнадцять вона вирішила не зупинятись, проїхала трохи далі й припаркувалася на невеликому майданчику. Уважно оглянувши висотний будинок, Моніка ввійшла до вестибюля. В списку мешканців прізвища магістра Вацлава Борейка не було, і це її трохи здивувало, та вона швидко заспокоїлася: можливо, той магістр переїхав сюди нещодавно. В своєму листі шантажист не вказав номера квартири, отже, перевірити, хто мешкає на восьмому поверсі в лівому коридорі вона не могла. Що ж, це можна буде виявити потім.

Один з ліфтів застряв, мабуть, між поверхами, бо сигнальний вогник на нижній площадці безперервно миготів. Моніка ввійшла до другого, піднялась на восьмий поверх. Вона трохи побоювалася, дуже шкода було грошей, і все ж вирішила ризикнути… Моніка звернула в коридор, де ледь-ледь жевріла лампочка. Ось і останні двері з лівого боку. Брудний клапоть сірої повстини, металева табличка з написом «Магістр Вацлав Борейко». Тиша. В коридорі нікого немає, лише невідомо за якими дверима чутно тихеньку музику.

Жінка почепила торбу з грошима на ручку дверей магістра Борейка й хотіла була подзвонити, але раптом злякалася. Можливо, там, за дверима, причаїлася людина. Вона не лише забере сто тисяч, але й ударить її, втягне досередини, зґвалтує або й вб'є. І ніхто нічого не почує, бо усі посідали перед телевізорами, а дехто вже й вклався спати. Постоявши трохи перед дверима, Моніка пішла, але у ліфт не сіла, а піднялась на кілька східців угору, зупинилась, притислася до поруччя і, затамувавши подих, почала вдивлятися в лівий коридор. Їй було необхідно, вона просто-таки неодмінно мусила дізнатися, хто такий шантажист. Чи це і с той самий Вацлав Борейко?

На сходах було темно. Жінка терпляче стояла, але ліфтом ніхто не піднімався, в будинку панувала тиша. В напівтемряві Моніка бачила свою торбу з грішми на дверях дев'яносто другої квартири — номер вона запам'ятала. Минуло хвилин двадцять. І раптом щось упало їй на голову — якийсь мішок чи клунок, крикнути вона не встигла, потім щось заткнуло їй рота, здавило шию. Моніка відчула біль, неймовірний жах, ноги в неї підігнулися, вона втратила свідомість.

Мабуть, Моніка зсунулася зі сходів на площадку й ударилась об поруччя, бо опритомніла від болю в нозі. Вона