Читати книгу - "Порожня труна"

Йшлося про те, щоб, як це вже не раз робили, вивезти тайкома з клініки тіло пацієнта, життя якого медицині не вдалося зберегти.

Цього вечора треба було забрати тлінні останки старенької перуанки Кончі Коралес.

Мадемуазель Данієль, звична до подібних формальностей, заповнила своїм чітким гарним почерком бланк і простягнула його службовцю.

— Ви ж знаєте, де міститься наш морг, де маленьке приміщення в самому кінці парку, поряд з хвірткою, через яку ви заходили. Мені немає потреби вас супроводжувати; у нас, на щастя, останніми днями був усього один смертний випадок, ви не помилитесь. Проте я мушу вас попередити, що труна дуже важка, виготовлена із свинцю.

І додала, простягуючи службовцю монету:

— Ось вам п'ять франків.

Чоловік зняв кашкета.

— Дякую, мадемуазель Данієль, — сказав він. — Ми вип'ємо з приятелем за ваше здоров'я.

І пом'явшися, додав:

— Все ж таки треба, щоб хто-небудь допоміг мені перенести труну до фургона. Коли, як ви кажете, вона свинцева, то я не зможу впоратися з нею сам.

— А водій? — спитала мадемуазель Данієль.

— Він має розпорядження не залишати автомобіль. Та це й не його діло.

Старша медсестра не наполягала; поміркувавши мить, вона глянула на служника, що стояв біля дверей.

— Максіме, допоможіть йому.

Але служник енергійно запротестував:

— Е ні, тільки не це! Я уклінно перепрошую, що змушений відмовитись, але це не входить у мої обов'язки; мерці справляють на мене таке сильне враження, що я напевно не спатиму вночі. До речі, ви добре знаєте, що я тут тимчасово, тільки-но знайду собі місце десь у місті, так зразу ж піду звідси.

Данієль не наполягала; поміркувавши і не в змозі вічно переборювати нехіть служників, вона зітхнула, наче кажучи: «Біда, коли немає дисципліни!» Раптом її обличчя проясніло і вона сказала неслухняному служнику:

— У нас є новий санітар, що його взяли сьогодні після обіду. Він зараз чергує у корпусі А, його зовуть Клод, сходіть за ним.

— Гаразд, — відмовив служник і вийшов.

Скоро він вернувся разом із санітаром. То був чоловік близько сорока п'яти років, міцної статури, з густим чорним кучерявим волоссям. З бакенбардами, але без вусів, він мав вигляд старого лакея; його дуже гострий погляд привертав би до себе увагу, коли б він весь час не приховував його за червонуватими повіками, які безперервно кліпали.

— Клоде, допоможіть цьому чоловікові, — звеліла мадемуазель Данієль, — занести труну до фургона.

Санітар шанобливо вклонився:

— Гаразд, мадемуазель.

А за кілька хвилин Данієль могла повернутися до своїх рахунків; прислухавшись, вона почула важкі кроки по жорстві в глибині парку, кроки чоловіків, які під покровом нічної темряви несли труну.

Санітар Клод, виконавши своє тяжке завдання, вернувся до корпусу А й улаштувався в глибині коридора, в який виходили палати, де лежали хворі.

Він зручно вмостився у кріслі й, витягнувши з кишені книжку, зібрався її читати, коли пролунав дзвінок.

Клод підвівся, глянув на пульт.

— З сьомої палати викликають, — пробурмотів він. — Підемо глянемо, чого ще хоче старий Келдерман.

Старому Келдерманові було близько сімдесяти років. Він був найстаріший з пацієнтів професора Дропа і вже давно перебував у його клініці. Санітарові старий іще вдень розказав, що він тут уже сім місяців: його поклали сюди, щоб зробити досить просту операцію, але потім його розбив параліч і з того часу він збагнув, що йому доведеться завершити своє життя в цій оселі смутку й страждань, яка, проте, коли бути розважливим і невибагливим, може стати досить приємним притулком.

Келдерман був непоправний балакун, і якщо мав паралізовані ноги, то їхню нерухомість надолужував язик. Аж надто люб'язний старий був справжньою живою газетою і доводилося лише подивуватися не тільки цікавості, з якою він розпитував то одного, то іншого про людей, що відвідували клініку, а й його здатності все про всіх знати.

Це пояснювалося, з одного боку, тим, що йому нічого було робити, що в нього не було ні родичів, ні друзів, а з іншого, що ні пацієнти, ні медсестри ніколи не відмовлялися зайти побазікати до нього в палату.

Клод, зазирнувши до нього, побачив, що там горить світло. Задля годиться він нарікнув:

— Ой-ой-ой! Коли б пан професор побачив, то був би незадоволений. Не вистачало, щоб іще й мадемуазель Данієль помітила світло крізь жалюзі; вона ж обов'язково прийде його погасити.

Старий хихикнув під покривалом, потішений тривогою санітара.

— Ох і жартун же ви! Я нічогісінько не боюсь. І майте на увазі, що сьогодні ввечері, коли Фелісіте зайшла зачинити в мене вікно, я попросив її засунути штори. Тож знадвору нічого не видно.

Санітар більше не наполягав.

— Але вам пора спати, пане Келдерман.

— Люди в моєму віці не потребують довгого сну, вистачає двох-трьох годин, а цієї ночі мені зовсім не хочеться спати.

Помовчавши, він додав:

— До речі, щойно я чув якийсь шум у кінці саду.

Санітар хотів був перевести розмову на щось інше, але старий правив своєї.

— Не намагайтеся забити мені баки. В мене ще добрий слух. Так, так, я знаю, що приїжджали за мерцем, це було з півгодини тому.

Клод спробував заперечити — мовляв, не було нічого подібного — але Келдерман стояв на своєму, радіючи з нагоди довести, що розум його функціонує справно і ніскільки не втратив проникливості.

— Я чув сигнал фургона похоронної служби, який зупинився у провулку за парком. Та ще й вас покликали, мій друже Клод; ви ж тільки-но повернулися звідти.

Санітар знову запевнив, що це йому здалося, та старий все бубонів:

— Я знаю, за ким приїздили. За іноземкою з двадцять восьмої палати, що померла після операції. Мені здається, що в смерті її є трохи вини медсестри.