Читати книгу - "Материками й океанами"

вже недалеко від полярного кола. Тут до неї приєднались троє сибірських козаків.

Коней замінили собаками, а собак — оленями. Над Єнісеєм часто лютувала хуртовина. Спочатку вітер гнав сніг над самою землею, а блідо-голубе небо залишалось чистим. Потім набігали хмари, ставало темно, як у пізні сутінки, і жорсткий сніг починав періщити в обличчя.

В Дудинці — останньому селищі на річці — Міддендорф дізнався, що в Таймирській тундрі спалахнула епідемія кору. Мисливці, які їздили на схід, занесли хворобу і в Дудинку, причому захворіло багато дорослих.

Лісник Брандт теж почав скаржитися на озноб. Міддендорф оглянув його: кір!

Затримуватися в Дудинці професор не міг. Але й залишати товариша без лікарського догляду теж не годилось. Міддендорф надумав лікувати Брандта в дорозі, зрихтувавши для нього зручний ящик, обшитий оленячими шкірами. Лікарський капелюх став у пригоді з самого початку подорожі.

Разом з похідною лікарнею, встановленою на оленячих нартах, експедиція рушила на північний схід від Єнісею, до річки П'ясіни.

На П'ясіні професор зустрів дуже потрібну людину. Це був маленький сухий дідок років сімдесяти, схожий на казкового гнома.

Попри свій вік, Тит Лаптуков (так звали діда) був ще досить бадьорий. Він об'їздив Таймир, знав мови його кочівників і цілком міг бути за перекладача.

За П'ясіною в сніговому океані зовсім рідкі темні плями оленячих стад і напнуті шкірами чуми — житла кочівників. Зате як швидко мчать до них упряжки, почувши кволий запах диму!

Але ніхто не зустрічає гостей. Вхід в один з чумів занесено великою кучугурою.

— І тут лихо… — зітхає професор.

Він іде до того чуму, над яким ще в'ється димок. Всередині темно. Очі, звиклі до монотонної білизни тундри, спочатку розрізняють лише головешки в багатті. В напівтемряві хтось стогне. Дві постаті підводяться назустріч гостям. Одна з них — у дивному одязі, прикрашеному стрічками і мідними брязкальцями.

— Їхній шаман, — шепоче дід Лаптуков.

Так ось який цей шанований кочівниками знахар і чаклун! Не звертаючи уваги на сторонніх, він починає кружляти, щось бурмочучи і б'ючи в бубон. Його рухи дедалі швидшають, він починає підстрибувати, ніби скажений.

— Хворобу, бач, виганяє, — шанобливо шепоче Лаптуков.

Шаман кидає в багаття жменю якогось порошку. Смердючий дим виповнює чум. Шаман хрипко вигукує заклинання, на його губах виступає піна. Ще мить — і він падає на підлогу, знесилений своїм безглуздим танком.

— Кажуть, ці шахраї за свої кривляння забирають у бідняків останніх оленів? — питає професор.

Лаптуков киває головою, але йому ніяково від цих слів: видно, він сам побоюється «чаклуна».

Професор хоче оглянути хворих. Шаман, трохи розплющивши очі, слідкує, як незнайомий нахиляється над хлопчиком, що метається в гарячці на оленячій шкурі. Та коли професор підносить до рота хворому ліки з похідної аптечки, шаман схоплюється і штовхає його під руку.

Професору хочеться дати шахраєві ляпаса, але він стримується. Так хворому не допоможеш. Хай Тит Лаптуков пояснить шаманові, що росіянин не хоче йому заважати, а своїм зіллям тільки підсилить шаманські чари. І плати за лікування росіянинові не треба, шаман може забрати все собі.

В середині квітня експедиція була вже в становищі Корінного-Філіпповського, розташованому біля 71-ї паралелі. Ніхто тут не погоджувався дати професорові оленів, щоб їхати далі на північ, поки не почнеться весняне перекочування. Але Міддендорф не особливо шкодував про затримку: становище було якраз на кордоні тундри і лісотундри, і тут варто зайнятися деякими дослідженнями.

На пагорку, розчищеному від снігу, похідний бур ледве проникав у тверду, як камінь, землю. Дійшли спочатку до п'яти, потім до десяти-дванадцяти метрів.

— Олександре Федоровичу, все те ж саме! — здивувався Ваганов, який допомагав професорові. — Не можу зрозуміти! Коли ж земля встигла так промерзнути?

Професор зняв хутряні рукавиці і дістав записну книжку:

— Може, за багато тисяч років.

Він згадав твердження німецького вченого Буха: «Я цілком переконаний — потрібно вважати ненадійними всі відомості про те, ніби на глибині кількох футів від поверхні залягають грунти, які не відтаюють навіть і влітку».

От тобі і «цілком переконаний»! Та щоб відтанув цей шар, який вони промацали буром, потрібна принаймні жара Сахари. Адже ще невідомо, як глибоко він залягає. Може, під верхнім шаром грунту, який трохи відтає влітку і знову замерзає на зиму, мерзлота, до якої не доходить ні жара, ні мороз, залягає на десятки, сотні метрів.

Але не тільки вічна мерзлота цікавила молодого вченого. Він влаштував у таборі метеорологічну станцію, придивлявся до побуту кочівників, записував їхні звичаї, а гарної днини їздив далеко в тундру.

Одного разу оленяча упряжка вимчала його на берег Хатанзької затоки. Міддендорф знав ці краї за описами своїх попередників. З хвилюванням розглядав він старий човен, на якому, однак, збереглась не тільки обшивка, але навіть смола і цвяхи.

То був човен Харитона Лаптєва, залишений тут сто два роки тому.

Довго простояв над ним професор.

Так, Росія почала дослідження півночі з гідним розмахом і сміливістю. Майже шістсот чоловік — моряки, лікарі, вчені, геодезисти, рудознавці — вирушили у минулому XVIII столітті до її полярних околиць. На величезних просторах узбережжя Північного Льодовитого океану — від Печори до Колими — вони боролися з кригою, мерзли в курних зимовищах, ховали товаришів, які загинули від цинги і нечуваних нестатків. І, попри все, виконали свій обов'язок, обстеживши і поклавши на карту найнедоступніші місця материка. Недаремно історики науки назвали їхній похід Великою північною експедицією.

На цьому човні, що лежить тепер на березі затоки, не раз плавали, мабуть, Харитон Лаптєв і Семен Челюскін.

Могутня Лена винесла їхній корабель «Якутск» в океан. Від Ленського гирла вони повернули на захід. З великими труднощами зміг пробитися «Якутск» до мису, позначеного нині на картах іменем Фаддея. Адже це там Лаптєв записав у щоденник: «Біля цього мису стоячи, бачили морських звірів, великих із себе, схожих на рибу — шерсть маленька, біла, яко сніг, писок чорний. По-тутешньому називають