Читати книгу - "Дорогами Маклая"

склала зброю, поспішив у далекий Петербург, де запропонував свої послуги російському військово-медичному відомству з однією лише умовою: щоб йому, як виняток, лишили військове звання, оскільки в російській армії всі лікарі вважалися тоді цивільними.

Беккер вірив, що тут, у Росії, досі непереможного Наполеона неодмінно буде розбито.

Він не помилився й потім усе життя цим дуже пишався, казав: «О, ви не знаєте Росії! А я знав, хоча раніше ніколи її не бачив. Мій батько служив королеві польському, а дід був лейб-медиком при дворі імператриці Катерини! Тому я був певен, що після Пруссії Наполеон без особливих труднощів захопить Польщу, а далі, вирушивши на Росію, зламає собі карк. Коли мій дід щось казав, то слів на вітер не кидав…»

Зарахований у діючу армію, Беккер попав у той самий Низівський полк, у якому воював прем'єр-майор Ілля Захарович Миклуха, і в тому ж бою на Березіні також був тяжко поранений. Згодом вони разом лежали в Могильові у госпіталі й заприятелювали.

Там, у Могильові, Беккер зустрів Лідію Шатковську. Виходячи за нього заміж, вона сподівалася, що після визволення Пруссії від наполеонівських військ чоловік повезе її у Франкфурт-на-Майні, та Беккер вирішив назавжди лишитися в Росії. Мабуть, єдиний у російській армії медик із військовим званням, він за участь у битві на Березіні дістав підвищення в чині й одразу ж вийшов у відставку через інвалідність. Потім вихрестився в православну віру, узяв собі російське ім'я та по батькові (Семен Федорович) і поселився в Москві на Воробйових горах, де була тоді лікарня для бідних. Туди його взяли хірургом.

1843 року Семен Федорович, уже літньою людиною, виїздив з групою московських лікарів на будівництво Петербурзько-Московської залізниці на боротьбу з якоюсь епідемією. Випадково йому довелося обслуговувати якраз ту північну ділянку дороги, якою керував, як з'ясувалося, син його однополчанина — інженер Микола Ілліч Миклуха.

Улітку того ж року Микола Ілліч гостював у Беккерів у Москві й познайомився із своєю майбутньою дружиною. Катерина Семенівна закінчувала музичну школу, готувалася стати піаністкою. Навчалася вона також музичної композиції, а у вільніший час захоплювалася ще й живописом. Музику й живопис любив і Микола Ілліч. Два цих види мистецтва швидко зблизили молодих людей.

Потім у родині Миклух, окрім Сергія, який з десяти літ цілком віддався вивченню юридичних наук, музикою, живописом і літературою захоплювалися всі. Ще до гімназії Коля з Олею зробили два невеликих альбоми ілюстрацій до творів Гоголя. Микола Ілліч малював олією пейзажі, а Катерині Семенівні добре давалися, портрети вугіллям і пейзажні акварелі. Володя малював, звичайно, тільки море й кораблі…

По суботах у Миклух влаштовувалися літературно-музичні вечори. По черзі читали вірші під музику Катерини Семенівни — вона сама добирала мелодію й акомпанувала на фортепіано. У репертуарі були Гете, Міцкевич, Шевченко, Некрасов, Лермонтов, Пушкін і, звичайно, Олексій Костянтинович Толстой. Микола Ілліч особливо гарно читав «Мцирі», «Гайдамаків», «Кавказ». Тоді гасили світло й слухали декламатора зачаївши подих:

За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі. Споконвіку Прометея Там орел карає, Що день божий довбе ребра й серце розбиває. Розбиває, та не вип'є Живу тої кропі, – Воно знову оживає І сміється знову…

Коли Микола Ілліч помер, музику й живопис Катерині Семенівні довелося змінити на картографію. У доктора Бекксра було чотири дочки і двоє синів, тому, хоча він і вважався людиною маєтною, його спадкоємцям великого спадку не дісталося. Посиротілій родині, щоправда, намагалися допомагати Шатковські, та дати все необхідне Миклухам вони також не могли. Отож Катерина Семенівна змушена була заробляти на життя тим, що розмальовувала географічні карти й шкільні атласи. Судячи з того, що ц неї почали неймовірно боліти очі, коли їй не було ще й п'ятдесяти, вона працювала дуже багато. Нелегко одній вигодувати й вивчити п'ятеро дітей!

Незвичайне прізвище Миклухо-Маклая багатьох дивувало, і люди часто запитували, якої він національності. Таке ж запитання в березні 1884 року поставив ученому кореспондент австралійської газети «Сідні морнінг гералд».

Розповівши журналістові про походження своїх батьків, Микола Миколайович додав:

«Моя особа — то живий приклад того, як благочинно поєдналися три одвічно ворожі сили. Гаряча кров запорожців мирно злилася з кров'ю їхніх, здавалося б, непримиренних гордих ворогів, ляхів, розбавленою кров'ю холодних германців. Чого в цій суміші більше чи яка з її складових частин у мені найзначиміша, судити було б легковажно, та й навряд чи можливо. Я дуже люблю вітчизну мого батька Малоросію, та ця любов не затьмарює моєї поваги до інших двох батьківщин рідних моєї матері — Німеччини і Польщі.

Лиш той життя і волі гідний, І Хто б'ється день у день за них.

Хіба ці слова «холодного» германця не запалюють серця?

А ось «погордливий» лях:

Гей, до плеча плече! З'єднаєм Ми землю одностайними рядами, Ми в огнище одне думки зливаєм – І душі наші зіллються вогнями!..

Я не думаю, що якійсь із трьох націй, що склали мою особу, мені варто надати перевагу. Кревні зв'язки я, звичайно, визнаю і ставлюся до них з належною повагою, але склад крові, на мій погляд, не визначає національності. Важливо де, коли й на яких ідеалах виховано людину. Якщо ви візьмете малайську дитину і виховаєте її в англійській родині і в англійському середовищі, то хіба вона лишиться малайцем! У неї збережуться тільки антропологічні риси, тобто зовнішність малайця, проте склад мислення,