Читати книгу - "Туманність Андромеди, Іван Антонович Єфремов"

початку передачі, перевірив настройку пам’ятної машини й показання пильних вартових справності – приладів ОЕЗ.

Безстрасний голос електронного перекладача вів далі:

– Ми прийняли цілком чітку передачу від зірки… – знову посипався ряд цифр і уриваних звуків, – випадково, не в час передач Великого Кільця. Вони не розшифрували мови Кільця і витрачають даремно енергію, передаючи в години мовчання. Ми відповідали їм у періоди їх власних передач – наслідки стануть відомі приблизно через три десятих секунди… – Голос затих. Сигнальні прилади горіли, за винятком погаслого зеленого вічка.

– Це ще не з’ясовані перерви в передачі, може, проходження легендарного нейтрального поля астрольотчиків між нами, – пояснив Веді Юній Ант.

– Три десятих галактичної секунди – це чекати близько шестисот років, – похмуро буркнув Дар Вітер. – Цікаво, навіщо це нам?

– Наскільки я зрозумів, зірка, з якою вони зв’язались, – Епсилон Тукана, із сузір’я південного неба, – озвався Мвен Мас, – віддалена на дев’яносто парсеків, що близько до межі нашого постійного зв’язку. Далі Денеба ми його ще не встановили.

– Але ми приймаємо і центр Галактики й кульові скупчення? – спитала Веда Конг.

– Нерегулярно, випадково або через пам’ятні машини інших членів Кільця, що утворюють простягнений у простір Галактики ланцюг, – відповів Мвен Мас.

– Повідомлення, послані тисячі й десятки тисяч років тому, не губляться в просторі і зрештою досягають нас, – додав Юній Ант.

– Але це значить, що ми робимо висновки про життя й пізнання людей інших, дуже далеких світів із запізненням, наприклад, для зони центра Галактики, на двадцять тисяч років?

– Так, байдуже, чи передається це пам’ятними записами близьких світів, чи вловлюється нашими станціями, ми бачимо далекі світи такими, якими вони були за стародавніх часів. Бачимо давнимдавно померлих і забутих у своєму світі людей.

– Невже ми, досягши такої великої влади над природою, тут безсилі? – подитячому обурилась Веда. – Невже не можна досягти далеких світів іншим шляхом, іншою, ніж хвильовий або фотонний промінь,[18] зброєю?

– Як я розумію вас, Ведо! – вигукнув Мвен Мас.

– В Академії Меж Знання займаються проектами подолання простору, часу, тяжіння – глибинами основ космосу, – втрутився Дар Вітер, – тільки вони не дійшли до стадії дослідів і не змогли…

Раптом зелене вічко спалахнуло, і Веда знову відчула запаморочення від екрана, що заглибився в безодню простору.

Різко окреслені краї зображення показували, що це запис пам’ятної машини, а не безпосередньо вловлена передача.

Спочатку показалась поверхня планети, видима, звичайно, з зовнішньої станціїсупутника. Величезне блідофіолетове, примарне від неймовірного розжарення сонце заливало пронизуючим промінням синій хмарний шар її атмосфери.

– Так і є – Епсилон Тукана, високотемпературна зірка класу В9, світність сімдесят вісім наших сонць, – прошепотів Мвен Мас.

Дар Вітер і Юній Ант ствердно кивнули.

Видовище змінилося, начебто звузившись і спустившись майже до самої поверхні незнаного світу.

Високо здіймались округлі куполи гір, що здавалися вилитими з міді. Невідома порада, або метал зернистої структури, пломеніли вогнем під напрочуд білим сліпучим світлом блакитного сонця. Навіть у недосконалій передачі приладів невідомий світ сяяв урочисто, з якоюсь переможною пишністю.

Відблиски променів облямовували контури мідних гір сріблясторожевою короною, що відбивалася широкою дорогою на мідних хвилях фіолетового моря. Вода кольору густого аметиста здавалася важкою і спалахувала всередині червоними вогнями, наче скупчення живих маленьких очей. Хвилі лизали масивне підніжжя велетенської статуї, що в гордій самотності стояла далеко від берега. Жінка, вирізьблена з темночервоного каменя, відкинула назад голову і, наче в екстазі, тяглася руками до полум’яної глибини неба. Вона справді могла бути дочкою Землі – цілковита схожість з нашими людьми вражала не менше, ніж незвичайна краса статуї. В її постаті, що наче втілювала мрії скульпторів Землі, поєднувалася могутня сила й одухотвореність кожної лінії обличчя й тіла. Від полірованого червоного каменя статуї струменіло полум’я невідомого і тому таємничого й звабливого життя.

П’ятеро людей Землі мовчки дивилися на дивовижний новий світ. Тільки з широких грудей Мвена Маса вихопилося довге зітхання – з першого ж погляду на статую кожний нерв його напружився в радісному чеканні.

Напроти статуї, на березі, різьблені срібні башти прикрашали початок широких білих сходів, що легко підносилися над гущавиною струнких дерев з бірюзовим листям.

– Вони повинні дзвеніти! – шепнув Дар Вітер на вухо Веді, показуючи на башти, і та ствердно нахилила голову.

Передавальний апарат нової планети послідовно й беззвучно розгортав нові картини.

На мить промайнули білі стіни з широкими виступами, прорізані порталом з блакитного каменю, і екран розкрився у високому приміщенні, залитому яскравим світлом. Матовоперлисте забарвлення порізаних жолобками стін надавало надзвичайної чіткості всьому, що було в залі. Увагу привертала група людей, які стояли перед полірованою ізумрудною панеллю.

Полум’яний, червоний колір їхньої шкіри відповідав відтінкові статуї в морі. У ньому не було нічого незвичайного для Землі – деякі племена індіанців Центральної Америки, судячи з кольорових знімків, що збереглися від стародавніх часів, мали майже таку саму, тільки менш густого відтінку шкіру.

У залі було дві жінки й двоє чоловіків. Обидві пари були одягнені порізному. Ті, що стояли ближче до зеленої панелі, привертали увагу золотавим коротким вбранням, схожим на елегантні комбінезони з кількома застібками. На інших двох були однакові, такого самого перлистого відтінку, як і стіни, плащі, що огортали їх з голови до ніг.

Пара біля панелі робила плавні рухи, торкаючись скісних струн, натягнутих біля лівого краю панелі. Стіна з полірованого ізумруду або скла ставала прозорою. У такт їхнім рухам у кристалі пропливали, змінюючи одне одного, чіткі зображення. Вони щезали й з’являлися швидко, так що навіть натренованим спостерігачам – Юнію Анту й Дар Вітру – було важко цілком зрозуміти їхнє значення.

У безперервному змінюванні мідних гір, фіолетового океану й бірюзових лісів уловлювалась історія планети. Довгий ланцюг тваринних і рослинних форм, іноді дивовижно незрозумілих, іноді напрочуд гарних, проходив примарами минулого. Багато тварин і рослин здавалися схожими на тих, чиї рештки зберіг літопис шарів земної кори. Довго тягся висхідний шлях розвитку життя – удосконалюваної живої матерії. Нескінченно довгий шлях розвитку здавався ще довшим, важчим і нестерпнішим, ніж відомий кожному жителеві Землі його власний родовід.

У примарному сяянні приладу замелькали нові картини: вогні великих багать, нагромадження кам’яних брил на рівнинах, битви з лютими звірами, урочисті обряди похорону і релігійних відправ. На всю панель виросла постать чоловіка, прикритого плащем із строкатої шкури. Спираючись однією рукою на спис, а другу широким охоплюючим жестом піднявши до зірок, він наступив ногою на шию переможеного страховища з жорсткою гривою вздовж