Читати книгу - "Зелена пастка, Анатолій Олексійович Стась"

м'язи і кінчики пальців. Я обіймаю стовбур пальми і конвульсивно хапаю ротом вологу густу прохолоду. В голові прояснюється, притуплюється біль.

Де Аугустіно? Куди поділася Єржі?

У темряві, за верандою, блимають два ока, чути підвивання й скрегіт. Спотикаючись, біжу туди, з розгону наскакую на дерево, падаю, підхоплююсь. «Машина… Він заводить машину!» Приземкуватий всюдихід стоїть осторонь будинку, під навісом. На передньому сидінні дві постаті. За кермом… Єржі. Пілот силкується відірвати руки дівчини від керма, і в ту мить машина поволі рушає з місця, реве, смикається — Єржі не дає Аугустіно увімкнути швидкість, а він, відпихаючи її плечем, люто шарпає важелі.

Мені залишається зо два кроки до машини, до постатей, що вовтузяться в ній, як з-під коліс в очі, в обличчя летить мокре груддя. Всюдихід робить стрибок, підминає під себе кущі і зникає в темряві парку.

Я кидаюсь назад, до будинку. Над головою з тріском розчиняється освітлене вікно, сиплються склянки розбитої шибки. Звісившись з підвіконня, батько важко дихає, люто тре кулаками скроні.

— Ти молодчина, проскочив, а ми наковталися… — він через силу вимовляє слова. — Ноги як ватяні, і в голові… Чорт! Усе перевертається. Золтану ще гірше. Ігоре, в коридор не заходь, розчини вхідні двері… І на веранді розчини. Нагорі всі також очманіли. Хай протяг вивітрить сизий туман. Хто ж міг думати, що він, негідник, газовою гранатою… Це минеться, за годину. Ти не бійся… Він узяв машину?

— Він підслухав вашу розмову з Чанаді. В бібліотеку з твоєї кімнати виведено транслятор, — випалив я й зайшовся кашлем.

— Он як!..

— Єржі не давала йому виїхати і залишилася в машині. Я не встиг підбігти… Треба подзвонити в Пері. Його затримають у місті.

— У місті? Йому не потрібне місто, сину. Цей мерзотник хоче скористатися з вертольота. За двадцять хвилин він буде на аеродромі. Дзвонити пізно.

«За двадцять хвилин? У темряві, після зливи, по грузькій дорозі… Йому потрібно не менш як півгодини, може, й більше».

Я відступив на крок від стіни, обличчя батька біліє вгорі у вікні невиразною плямою.

— Тату, ти тільки не заперечуй… Подай мені пояс.

Батько мовчав.

— Я ж умію, ти сам навчив мене… Я встигну до вертольота. Ну, дозволь мені, тату!

Батькове обличчя на секунду зникло і знову з'явилося у вікні.

— Що ж, ти вже не маленький… Спробуй. Тільки пам'ятай, весь час пам'ятай: акумуляція ракетного заряду має свої межі, стеж за червоним сигналом. Після сигналу в тебе залишиться про запас лише півтори милі. Не більше! І враховуй свою вагу, особливо при злеті. Будь обережний!

Швиденько порозчинявши двері будинку, я повернувся під вікно, став навшпиньки; батько подав мені ракетний пояс і шолом.

Пояс трохи нагадував мисливський патронташ з великими гніздами для набоїв. Я підперезався, перевірив застібки наплічних ременів, надів шолом. На грудях тьмяно вилискував довгастий щиток з рядком кольорових кілець, що переливалися фосфористим світлом. Пересунувши крайнє фіолетове кільце, я відчув легкий поштовх і зрушив червоне та біле кільця. Ракетні касети діяли безшумно. Ноги відірвалися від землі. Піді мною промайнули темні верхівки дерев, похилий дах «замку». Ліворуч засіріло плесо ріки. Освітлені вікна будинку швидко віддалялися, провалювалися в чорну безодню.

І раптом якась сила кинула мене стрімко вгору, в небо. Острах скував тіло. Це на старті я все-таки забув про поправку швидкості на вагу тіла. Мене піднесло занадто високо. Отямившись, я почав маніпулювати кільцями, різко знизився і перейшов на горизонтальний політ. Знову побачив ліворуч тьмяно-дзеркальну стрічку Вачуайо, а праворуч — вогні Пері.

Холодний повітряний потік омивав лице, плечі, заповзав під сорочку. Я зробив кілька різких рухів руками, щоб розігріти кров. Та ось щось важке, пружне, як боксерська рукавиця, ударило в шолом і ковзнуло до грудей. Мене перекинуло на спину, тіло втратило рівновагу, і я шугнув униз. Пояс наче ошалів. Дивовижний вихор закрутив мене, як тріску, і я вже падав униз головою. Рука панічно стискає щиток на грудях, метушливо смикає кільця, та вони не піддаються, щось зрушило їх і заклинило. Пальці натрапляють на якісь м'які стеблини, вони застрягли в щитку. Обережно висмикую їх і поновлюю попереднє положення кілець. Земля та зорі повертаються на своє місце. Танок у повітрі припиняється. Але я збочив з курсу. Вогнів Пері не видно зовсім. Тричі описую велике коло, аж тоді помічаю внизу смужку ріки.

Підношу до очей жменю з стеблинами — між пальцями стримить кілька пір'їн. Зі мною зіткнувся якийсь птах-невдаха. Нічна зустріч у повітрі коштувала птахові життя, а мені — не менше як п'яти хвилин марно згаяного часу. Переводжу ракетні касети на повну потужність.

Аеродром з'являється зненацька. Пронісся над ним і гальмую із запізненням — аж ген над міською околицею. З землі мені махають руками, щось гукають. Уявляю собі, яке враження справляє на жителів Пері людина, що летить над деревами. Ще раз описую коло. І знову необачність: приземляючись, не посвітив прожектором. Здіймаю водограй бризок і падаю в каламутне озерце після зливи. Гарячково бовтаюся, пнуся на сухе, замість того щоб одразу увімкнути касети і злетіти вгору. Опам'ятавшись, корком вихоплююсь із озерця і вже без поспіху, на малій висоті, лечу над аеродромом, шукаючи на землі силует вертольота. Та що це?

Із землі долинає гуркіт. Низкою яскравих плям засвітилися круглі віконця машини. Не встиг… Аугустіно випередив мене. Що ж робити? Гуркіт мотора посилюється. Вертоліт на мить повисає над землею і швидко шугає у височінь. Гаснуть бортові вогні, машина розчиняється в нічному мороці. На аеродромі темніє кинутий всюдихід. У кабіні нікого немає…

Знову навколо шолома свистить вітер. Змокрілий одяг, як холодний компрес, зуби невпинно цокотять. Збільшую швидкість. Десь попереду, в чорнильній порожнечі, гуде мотор. Ще кілька хвилин польоту, і на тлі чорного неба виступають обриси машини. Тримаюся на відстані, аби лишень не випустити вертоліт з поля зору. Вачуайо зосталася далеко позаду. Землі не видно, та я знаю, що підо мною вже стелиться німотна глушина сельви.

Намагаюсь заспокоїтися, підбадьорити себе. Адже ж ще не все втрачено. Ні, не все! Аугустіно не