Читати книгу - "Координати чудес, Роберт Шеклі"

також треба підкріплятися, — ущипливо додав Виграш.  — А ще, мушу нагадати, вони потребують відпочинку, невеличкого моціону, сексу, час від часу чарчини і вряди-годи випорожнення. Відколи мене передали тобі, ти ні про що й не подбав.

— З цього, що ти назвав, я ще також нічого не бачив, — захищався Кармоді.

— А тобі це справді потрібне? — здивовано поцікавився Виграш.  — Гм, звісно, гадаю, потрібне Дивно, але я, здається, думав про тебе наче про якесь метушливе елементарне тіло без притаманних істоті потреб.

— І я про тебе думав так само, — признався Кармоді.

— Завжди воно так, — озвався Виграш.  — Про мешканців інших світів думають як про щось суцільне і без кишок. Декотрі, звичайно, такими і є.

— Я дбатиму про тебе, — розчулено запевнив Кармоді.  — Дбатиму, як тільки вилізу з цієї клятої халепи.

— Звісно, друже. Даруй мені мою в’їдливість. Якщо не заперечуєш, я доїм свій сніданок.

— Давай, — погодився Кармоді. Йому цікаво було, як це металічний казанок жуватиме необбіловану тваринку та все ж він із делікатності відвів погляд.

— Ох, смакота, — сказав Виграш.  — Я залишив тобі шматок, коли маєш охоту.

— Я ніби й не голодний, — відповів Кармоді.  — А що ти їси?

— Ми називаємо їх оріті, — пояснив Виграш.  — Це ніби велетенські гриби. Сирі або ледь притушковані у власному соку — пальчики оближеш. Білі плямисті кращі, ніж зелені.

— Запам’ятаю, — сказав Кармоді, — якщо колись трапляться. А земляни можуть їх споживати?

— Гадаю, що можуть, — відповів Виграш.  — До речі, перед тим, як їстимеш, не забудь загадати їм почитати вірші,

— Як це?

— Оріті — неабиякі поети.

Слово застрягло в горлі у Кармоді. Вічні непорозуміння з тими позаземними життєвими формами: як тільки здається, що дещо вияснив, так виявляється, що взагалі нічого не тямиш. І навпаки, коли все здається суцільною загадкою, то тебе збивають з пантелику цілком зрозумілими вчинками. Кармоді дійшов висновку, що насправді чужинців робить чужими те, що вони не можуть бути абсолютно чужими. Спочатку це тішить, а відтак дратує,

— Гик! — подав голос Виграш.

— Що?

— Я відригнув. Даруй. Ну, хай там як, визнай, що я спритно облагодив усю ту справу.

— Що — облагодив?

— Бесіду з Меліхроном, звичайно, — сказав Виграш.

— Ти облагодив? Ти ж, хай йому біс, спав! Я сам викручувався!

— Не хочу тобі суперечити, — уїдливо підкинув Виграш, — але боюся, що ти помиляєшся. Я впав у сплячку тільки для того, щоб сконцентрувати всю свою силу на проблемі Меліхрона.

— Ти збожеволів! Ти з глузду з’їхав! — розлютився Кармоді.

— Я кажу чистісіньку правду, — наполягав Виграш.  — Пригадай-но свою тривалу суперечку, добре аргументований висновок, в якому ти з залізною логікою обгрунтував Меліхронове місце й призначення у Всесвіті.

— Ну то й що?

— Як — що? А хоч колись у своєму житті ти міркував отак? Ти що, філософ чи логік?

— У коледжі я був перший з філософії.

— Пхе! — хихикнув Виграш.  — Ні, Кармоді, для таких висновків тобі просто бракує підготовки й розуму. Ось дивися, ти ж на таке й не здатний.

— Ще й як здатний! Я чудово орієнтуюсь у питаннях парадоксальної логіки.

— «Парадоксальної» тут якраз до речі, — перехопив ініціативу Виграш.

— Але ж це моя праця! Я думав!

— Як собі хочеш. Я не підозрював, що це так багато для тебе важить. Я справді не хотів тобі досадити. Скажи краще, тобі доводилося непритомніти, в тебе бували напади сміху або плачу?

— Ні, не доводилося, — сказав Кармоді, вже опанувавши себе.  — А ти літав у снах або ж на тебе находила святість?

— Ніколи в світі! — сказав Виграш.

— Ти певен?

— Звісно! Ще б пак!

— Тоді нам нема про що говорити, — сказав Кармоді, відчуваючи безпричинний тріумф.  — Але я хочу дізнатися про інше.

— Про що саме? — стомлено запитав Виграш.

— Що там за ґандж був у Меліхрона, про який мені не слід було згадувати? І в чому його єдина обмеженість?

— Як на мене, це впадає у вічі, — здивувався Виграш.

— Тільки не мені.

— Подумай кілька годин — може, й здогадаєшся.

— Під три чорти! — не стримався Кармоді.  — Скажи одразу.

— Ну годі, — здався Виграш.  — Меліхрон же кульгавий. Генетичний дефект, він зроду-віку такий. В усіх його перевтіленнях цей ґандж зберігається у відповідних подібних формах.

— А обмеженість?

— Він не знає, що він кульгавий. Йому, як Богові, недоступна порівняльна наука. Всі, кого він сотворив за своїм образом і подобою, теж неодмінно кульгаві. З зовнішнім світом Меліхрон майже не стикався, тому кульгаві для нього нормальні, а всі некульгаві — істоти з чудернацьким каліцтвом. До речі, вміння порівнювати — це те мале, чого бракує Богам. Ось чому первісні дефініції Бога зводяться до його самодостатності, хоча вона, байдуже, які матиме виміри, завжди незадовільна. Блискуче керувати тим, що керується, і блискуче знати пізнаване — ось перші кроки, щоб стати Богом! Затям собі про той випадок, коли сам надумаєш стати Богом.

— Я? Богом?

— Чом би й ні? — здивувався Виграш. Фах не гірший за інші, тільки й того, що гучний титул. Не легко, мушу попередити, але й не важче, ніж стати хорошим поетом чи інженером.

— Ти, мабуть, з глузду з’їхав! — Кармоді відчув у душі раптовий напад побожного страху, не такого вже й рідкісного серед атеїстів.

— Аніскілечки. Просто я краще за тебе знаю світ. А