Читати книгу - "Суддя та його кат, Фрідріх Дюрренматт"

навпроти відвідувача. Він мовчки дивився на свого гостя, який продовжував гортати сторінки в теці Шміда. Чоловік мав майже селянську зовнішність, виглядав спокійним і замкнутим, мав глибоко посаджені очі на кістлявому, хоча і круглому обличчі, коротке волосся.

— Отже, тепер ти називаєш себе Ґастманном, — врешті сказав Берлах.

Гість витягнув люльку, набив її, не відриваючи погляду від обличчя Берлаха, запалив і відповів, постукуючи вказівним пальцем по теці:

— Ти добре про це знаєш і знаєш давно. Ти прислав до мене цього хлопця і повідомив йому всі дані.

Потім він знову закрив теку з паперами. Берлах подивився на письмовий стіл, де лежав його револьвер, повернутий ручкою до комісара, варто було лише простягнути руку, і сказав:

— Я ніколи не перестану переслідувати тебе. Колись мені таки вдасться довести твої злочини.

— Мусиш поспішати, Берлах, — відповів чоловік. — У тебе залишилося не так багато часу. Лікарі дають тобі ще рік, якщо зараз ти погодишся на операцію.

— Це правда, — сказав комісар. — Ще один рік. Але я не можу зараз лягти на операцію, мушу залишатися на ногах. Це мій останній шанс.

— Справді останній, — підтвердив співрозмовник, і вони знову замовкли, сиділи один навпроти одного і мовчали.

— Минуло вже понад сорок років, — почав говорити чоловік. — Відтоді, як ми вперше зустрілися у якійсь напіврозваленій жидівській кнайпі в районі Босфора. З неба замість місяця світило щось схоже на безформний уламок швейцарського сиру, пробивалося крізь хмари, крізь прогнилі балки і освітлювало наші голови, я дуже добре це пам'ятаю. Ти, Берлах, був тоді ще юним поліцейським зі Швейцарії, присланим до Туреччини, тебе прислали, щоб реформувати тамтешню поліцію. А я був блукальцем, шукачем пригод, як і тепер, жадібним пізнавати життя, яке дається тільки раз. Пізнати цю планету, яку більше ніколи не випаде побачити. Ми сподобалися одне одному відразу, з першого погляду, тоді, коли сиділи за одним столом поміж євреями в лапсердаках та брудними греками. Але ці кляті шнапси, які ми пили тоді, цей сік, що перебродив із бозна-яких фініків, це вогняне вариво з чужоземних нив, десь під Одесою, яке ми заливали собі в горлянку, і воно пекло, починало діяти, наші очі світилися в темряві турецької ночі, як вуглинки, і розмова була жвавою. Я так люблю пригадувати ту хвилину, яка змінила життя кожного з нас!

Він засміявся.

Берлах сидів і мовчки дивився на нього.

— Тобі залишилося жити ще рік, — вів далі чоловік. — А сорок років ти старанно шпигував за мною. Такий рахунок. Про що ми сперечалися тоді, в тому брудному шинку передмістя Тофани, в диму турецьких цигарок? Ти стверджував, що більшість злочинів скоюються через те, що людська природа недосконала, що ми ніколи з певністю не можемо передбачити дії інших, а крім того, не враховуємо у наших роздумах роль випадку, який так багато вирішує. Ти вважав скоєння злочину дурістю, бо не можна поводитися з людьми, як із шаховими фігурами. Я натомість висловив думку, більше для того, щоб заперечити, ніж із переконання, що саме заплутаність стосунків між людьми уможливлює скоєння злочинів, які не розкриваються, і саме через це велика кількість злочинів так і залишається в таємниці, люди навіть не здогадуються про їх скоєння, не кажучи вже про якесь розкриття. І ми продовжували сперечатися, наша кров підігрівалася пекельними напоями, що їх підливав нам корчмар, наша юність додавала нам упевненості і спокушала продовжувати розмову, і тоді ми побилися об заклад. На ту мить місяць уже заховався десь у Малій Азії, наші слова самовпевнено полинули до неба, так по-богохульськи ми пожартували тоді, але нам страшенно подобалася ця диявольська спокуса духа духом.

— Це правда, — спокійно погодився комісар. — Тоді ми справді побилися об заклад.

— Коли наступного ранку ми прокинулися із важкими головами в цьому брудному шинку, ти на обдертій лаві, а я під столом, ще вологим від горілки, ти не думав тоді, що я дотримаю свого слова.

— Я не думав, що людина може дотримати такого слова, — відповів Берлах.

Вони помовчали.

— І не введи нас у спокусу, — знову почав гість. — Твоя правильність ніколи не наражалася на загрозу спокуси, але ця твоя правильність спокушала мене. Я дотримав слова і здійснив у твоїй присутності страшний злочин, але ти не маєш змоги довести мою провину.

— Через три дні, — тихо сказав комісар, занурившись у спогади. — Коли ми їхали із німецьким купцем через міст Махмуда, ти на моїх очах зіштовхнув його у воду.

— Цей бідолаха не вмів плавати, і ти також не надто впевнено почував себе у воді, тому після невдалої спроби врятувати його тебе самого ледь витягли на берег із брудних хвиль Золотого Рогу і привели до тями, — незворушно сказав гість. — Вбивство трапилося чудового сонячного літнього турецького дня, з моря віяв приємний вітерець, по мосту прогулювалися закохані з європейської колонії, чоловіки-мусульмани, місцеві жебраки, але попри це все ти так нічого і не зміг довести. Ти кинув мене до в'язниці, але це не допомогло. Багатогодинні допити теж виявилися безрезультатними. Суд повірив у мою версію, згідно з якою купець скоїв самогубство.

— Тобі пощастило довести, що на нього чекало банкрутство, а спроба врятуватися за допомогою обмана тобі не вдалася, — сухо додав комісар, його обличчя було блідішим, ніж завжди.

— Я старанно обирав свою жертву, мій любий, — засміявся гість.

— Так ти став злочинцем, — відповів комісар. Його гість розсіяно бавився турецьким ножем.

— Я не заперечую, що мене можна назвати кимось на кшталт злочинця, — недбало мовив він. — Я ставав щодалі кращим злочинцем, а ти — щодалі кращим слідчим. Але я був на один крок попереду, і ти так і не зміг мене наздогнати. Я часто з'являвся у твоєму житті, як сірий привид. У мене знову і знову виникало бажання скоїти у твоїй присутності якийсь сміливий, жорстокий, блюзнірський злочин, і ти жодного разу так і не спромігся довести мою провину. Ти легко перемагав дурнів, але я перемагав