Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

Досить натиснути кнопку — і перед очима постане якнайдокладніший план місцевості, бо електронна пам'ять пристрою тримає в собі весь атлас Монії, а промінь автоматично малює на екранчику за сигналами координатних станцій зображення карт.

Мей плескала в долоні. Вона вмить забула про свій страх і вимагала забратися якнайдалі в ліс, заблукати навмисне, щоб пересвідчитись у бездоганній роботі апарата.

І вони таки заблукали вдруге. Не тому, що орієнтатор зіпсувався, ні! Просто швидко запала темрява і застукала їх далеко від людського житла.

Млосно дихала ніч. Вирували соки в рослинах, розпираючи пружні пуп'янки квітів. Плив у повітрі жагучий аромат. Весільним перегуком повнилися хащі. Міріади світляків витанцьовували в лісі, сповнюючи його рожевим сяйвом.

Побравшись за руки, Айт і Мей ішли нічним лісом мовчки. Та й чи потрібні були слова? За них говорила віковічна природа, яка нині, може, в мільярдний раз, не старіючись, святкувала свою юність.

Аж перед світанком вони зупинилися на галявині, вкритій м'яким квітучим мохом. Мей втомилась і по-дитячому горнулася до Айта. Вона так і заснула у нього на грудях.

А наступного дня…

Айт різко урвав спогади: він заприсягнувся ніколи не згадувати про те, що було потім. Не згадувати, аж доки не помститься за розтоптане щастя, за спаплюжені мрії. Мей більше немає для нього. Нема й минулого. Є тільки безрадісне сьогоднішнє, тоскна безперспективність і — десь аж в кінці неї — яскравий останній спалах…

Айт глянув на годинника. Сімдесят друга година. До світанку ще далеко, та все одно слід забиратися геть од берега.

Він запхав у розколину прибережних скель парашут і скафандр, витрусив з кишень усякий дріб'язок, що міг зрадити втікача, і старанно завалив схованку камінням.

Посіпаки містера Кейз-Ола були цілком певні, що втекти з штучного супутника неможливо, а тому навіть не подбали одягнути каторжан у картатий одяг в'язнів. На Айтові був комбінезон стандартного пошиву — звичайний одяг, що нікому не мулятиме око.

В куточку лівої нагрудної кишені комбінезона була зашита монета вартістю в один дайлер — «на щастя». Для монійця гроші — все. Потураючи забобонним смакам покупців, в одяг ще на конвейєрі зашивали дрібні монети. Цей дайлер зараз був для Айта справді щасливою знахідкою, бо в Монії людина без грошей — майже злочинець, якого можуть негайно запроторити у в'язницю.

Ще раз оглянувшись довкола, інженер обережно попростував у напрямі Дайлерстоуна. Він видерся на прибережні скелі і опинився на плато, що залягло, скільки сягало око.

То була гола, кам'яниста пустеля. Лише подеколи Айт натикався на поодинокі густі й низькі кущі, і тоді довгі липкі пасма охоплювали його ноги. Вони одразу ж присмоктувались до черевиків і гальмували ходу.

«Виявляється, тут ростуть гвіани… — стурбовано подумав інженер. — Треба пильнувати!»

Ці рослини пустель інколи пожирали тварин, а деякі з велетенських форм були небезпечні навіть для людини: отруйний сік паралізував нервові центри і спричинявся до важкого захворювання.

Можна було збочити праворуч, попрямувати на мерехтливі вогні селища. Певне, там пролягає добра дорога. Та тільки Айт уникав потрапляти будь-кому на очі вночі. Найважчий шлях був для нього водночас і найбезпечнішим.

Коли велика стрілка годинника досягла дев'яносто шостої поділки, Айт вирішив перепочити. Кілька ковтків оуе з передбачливо захопленої в ракеті фляжки повернули йому силу, проте він не квапився, чекаючи, доки розвидниться.

Кам'янисте плато лишилося позаду. Попереду простяглася Долина Двох Сонць, одне з найкращих місць Пірейї, де ніколи не буває зими, а м'яке підсоння сприяє розвитку найвибагливіших рослин.

Зараз, у цю передранкову годину, долина спала. Тільки на обрії палахкотіли вогні Дайлерстоуна — велетенського міста, столиці Монії.

До Дайлерстоуна було ще далеко. Айт бачив лише сигнальні ліхтарі на верхів'ях телевізійних башт та реклами на горішніх поверхах хмарочосів. А незліченні вогні, які сяяли внизу, тільки закривавлювали небо.

— Дайлерстоун… — пошепки промовив Айт.

Це було місто його юності, місто надій, які блиснули та й згасли.

Айт одвернувся, однак зразу ж глянув у бік Дайлерстоуна знову: над загравою з'явилося невеличке кілечко. Воно повільно пливло небозводом над Пірейєю.

— Зоря Кейз-Ола… — гірко прошепотів Айт. Він сів, потім ліг горілиць, проводжаючи очима штучний супутник.

Здавалося б, не сумувати зараз, а радіти, що вирвався звідти. Та тільки почуття примхливі, не набудеш влади над ними. Хай там що, а штучний супутник Пірейї — грандіозна, велична споруда, про яку мріяли кілька поколінь вчених усієї планети… Та й хіба винен метал, що саме з нього викували кайдани?.. Коли б Зорю Кейз-Ола не перетворили на каторгу, хіба відмовився б інженер Айт працювати там хай за чорнороба, хай хоч з трьома балонами кисню на добу?! Навіть у ці хвилини, коли він у легенях ще відчуває біль після кисневого голодування, про Зорю Кейз-Ола згадує не з огидою, а з сумом. Він, Айт, власноручно зварював перші аркуші того величезного тороїда, який видається звідси малесеньким перстеньком. Як шкода, що штучний супутник носить ім'я найненависнішої в світі людини.

Зоря Кейз-Ола піднялася майже в зеніт. Назустріч їй зі сходу швидко бігло багряне сяйво. Сота година — нульова година. Саме в цю мить штучний супутник проходить над Дайлерстоуном — містер Кейз-Ол подбав навіть про те, щоб початок дня пов'язували з його іменем. Тільки ні, згине трильйонер, забудуть про нього, а штучний супутник обертатиметься вічно, і назвуть його люди Світлою ранковою зорею!

Ранок набігав швидко, нечутно. Сотні разів зустрічав Айт схід Сонць. Він любив прокидатись на світанку, бо в цей час працювалося найкраще.

Цієї пори року, напровесні, першим сходило Рожеве Сонце. Воно тільки розмальовувало небосхил найніжнішими фарбами теплих кольорів, чіпляло до кожного предмета густу тінь — проганяло геть морок ночі, немов передвіщаючи появу свого осяйного брата.

Блакитне Сонце з'явилось у сліпучому розмаї пишної корони. На його диск не можна було дивитися неозброєним оком, бо він ховався у пасмах волохатих променів і