Читати книгу - "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"

дошці поряд з годинником спалахнула зелена сигнальна лампочка.

— Отепер можна спокійно порозмовляти, — сказав він задоволено і недбало сперся ліктем на спинку сидіння.

Я зрозумів, що керування машиною перейшло до надійних кібернетичних приладів, та все ж пильно стежив за спідометром. Стрілка спідометра переповзла позначку в сто кілометрів за годину і полізла далі вгору. Мені стало трохи моторошно. Автомобіль набирав величезну швидкість. Сто сорок кілометрів за годину. Сто шістдесят… Сто вісімдесят… Двісті! Стрілка спідометра повзе до цифри «300», а мій супутник не звертає уваги на дорогу.

За вікнами пролітали дерева, кущі, утворюючи однорідний сизаво-зелений потік, в якому годі було розібрати хоч би одну деталь. Роздвоєна смугою газону широка стрічка дороги, наче срібний струмінь, била нам назустріч і в останню мить, вигинаючись, зникала під колесами автомобіля…

Вдалині на шляху з’явилася чорна цятка. Це був зустрічний автомобіль. Мить — і він з ревінням великого артилерійського снаряда пронісся повз нас. Помітивши, що я поморщився від цього реву, Кінолу уважно глянув мені в лице.

— Чи не надто швидко ми їдемо, Олександре Олександровичу?

— Та ні, не дуже… Мені подобається, але чому ви все-таки не стежите за керуванням? Чи ж можна так довіряти приладам?

— О, так ось що вас бентежить! Ну, це ви даремно. Придивіться, вздовж шляху тягнеться суцільний бар’єр з каменю. В автомобілі спеціальні оптичні системи безперервно стежать за ходом цієї білої межі. Машина весь час іде на певній одній і тій самій відстані від бар’єра і не зменшить швидкості доти, доки дорога не зробить крутого повороту або доки не буде перехрестя.

— Знову кібернетика?

— Звичайно. Кожна машина має таку систему.

Зненацька нас сильно хитнуло вперед, машина різко уповільнила хід і, проїхавши ще трохи, безшумно зупинилась.

— У чому річ? — спитав я. — Чому ми зупинились?

— Розгалужується шосе. Машина не знає, яким шляхом їхати. — Кінолу звернув на праве шосе і знову ввімкнув автоматичне керування.

Ми помчали з попередньою швидкістю, а я, зовсім заспокоєний, став дивитися телепередачу на маленькому вмонтованому в панель екрані.

Трохи не доїхавши до міста, ми звернули вбік і незабаром під’їхали до аеродрому. Перед нами був високий будинок аеропорту з тонким золотим шпилем на вежі.

— Приїхали, — сказав Кінолу. — Можна виходити. Зараз відправимо назад машину і підемо до стратоплана. Посадка вже почалася. — Він натиснув кілька кнопок на пульті керування, вийшов із машини і причинив дверцята.

Автомобіль плавно рушив з місця, розвернувся на широкому майдані перед будинком аеропорту і помчав назад. Запам’ятовуючий пристрій надійно керував ним на зворотному шляху.

Велике рівне поле аеродрому було вкрите велетенськими шестикутними плитами бетону. Ми підійшли до стратоплана. Білий блискучий на сонці фюзеляж, два поверхи віконець у передній частині і довгий, наче бивень казкового однорога, стрижень на носі. Крила великі, від середини фюзеляжу і до самого хвоста дуже скошені назад. Стрілчасте вертикальне оперення. У хвостовій частині кілька сопел реактивних двигунів. Стратоплан лежав горизонтально на великій ажурній естакаді, що була майже втричі довша за його фюзеляж. Вигляд стратоплана на цій естакаді нагадував мені знаменитий гвардійський міномет «катюшу» з її реактивними снарядами на тонких сталевих напрямних для запуску.

Ми піднялися слідом за іншими пасажирами у стратоплан по приставному трапу і зайняли свої місця. Я, наче зацікавлена дитина, попросився до вікна, і Кінолу охоче поступився для мене цим місцем.

З вікна стратоплана, з висоти естакади, аеродром здавався мозаїчним набором шестикутників. Недалеко від нас було видно ще кілька естакад із сріблястими стратопланами.

Настав час злітати. Автоматично, мов у вагоні метро, зачинились вхідні двері. Ніс естакади плавно піднявся догори. Тепер вона, ніби цівка зенітної гармати, дивилася в небо. Спинки наших крісел відкинулись назад. Ми лежали, випроставшись на весь зріст. Це зрозуміло: людина, лежачи на спині, може витримати куди більші перевантаження, ніж у будь-якій іншій позі. Звідкись згори долетіла команда: «Пасажирам підготуватися до зльоту!» — і за кілька секунд: «Зліт!»

Почулось оглушливе ревіння, невидима сила притиснула мене до спинки крісла. Руки й ноги обважніли, голова вперлась у м’яку спинку крісла, але через секунду все це пройшло. Стратоплан злетів угору.

— Ну як, професоре? — повернувся до мене Кінолу.

— Чудово! Дивіться, ми вже у хмарах. Оце швидкість! Скільки ж часу ми летітимемо до Австралії?

— Двадцять вісім хвилин із секундами.

— Менше як півгодини? — здивувався я. — Виходить, ми летітимемо зі швидкістю десь двадцять тисяч кілометрів за годину?

Я знову подивився у вікно. Стратоплан і далі стрімко набирав висоту. Що вище він підіймався, то змінювало небо свій колір. З ніжно-блакитного на малих висотах воно стало світло-синім, потім потемніло до синього, далі зробилося темно-синє з фіолетовим відтінком і нарешті на висоті понад двадцять кілометрів стало чорно-фіолетове, яким воно буває у безмісячні південні ночі.

З’явилися зорі — спершу великі, потім дрібніші, і нарешті всі вони спалахнули, яскраві, неблимні, горіли спокійним білим вогнем. Чітко окресленим вогняним диском Незвично поряд із зірками висіло сонце, а недалеко сяяв тоненький серп місяця.

— Стратосфера…

Кінолу ствердно кивнув. Я знову припав до вікна. Промайнули, швидко зникаючи внизу, дивні тонкі білі тіні. Ось ще і ще…

— Дивіться мерщій! — вигукнув я. — Сріблясті хмари! Значить, ми на висоті вісімдесяти двох кілометрів!

Минула ще хвилина, і вже понад триста кілометрів відділяло нас від Землі. Зовні, за склом кабіни стратоплана, була майже цілковита порожнеча — іоносфера.

Вгорі сяяв тисячами зірок могутній Всесвіт. У цьому оманливому спокої без зміни дня і ночі кипіло своє хвилююче життя. Десь далеко в глибині темної ночі стикалися і руйнувались старі зоряні системи. Руйнувалися, перетворюючись на пил та уламки, щоб через багато мільярдів років, змішавшись із пилом і уламками інших загиблих галактик, знову виникнути де-небудь в іншому місці