Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

Ми розпалили в печі сирі дрова, щоб ви помітили дим. Ну, і як — допомогло?

— Допомогло, — ствердив я.

— Це головне. Отже, вітаємо вас у наших краях. Чим багаті, тим і раді. Заходьте, прошу…

Я зайшов до солідного будинку сибірського мисливця. Він стояв над рікою, оточений садком, і нагадував великий кубик. Будинок був споруджений з грубезних колод і зовні прикрашений віялоподібно складеними дощечками. Веранда, віконні наличники й невеличкий балкон над дверима були розкішно оздоблені різьбою і свідчили про майстерність сибірських теслярів та столярів.

Мене помістили в горішній просторій світлиці, на підлозі якої були розстелені ведмежі шкури. Я нарахував їх п'ять.

Диван був укритий чудовою тигровою шкурою, а з спинки його звисало хутро барса. Ці багаті трофеї свідчили, що Петро Андрійович — мисливець, який справді-таки може похвалитися своїми успіхами.

Після тернистої путі крізь тайгу я вмився й переодягся, а потім ми сіли до багато накритого столу. Петро Андрійович шкодував, що Олег затримався у Читі, а коли я розповів, за яких обставин ми зустрілися з Феклістовим під час відходу транссибірського експреса з Москви, він щиро засміявся й зауважив:

— Та ви ж могли в Ленінграді домовитись по телефону! Певно, це від метушні вам світ геть замакітрився. У тайгу не їздять, наче на загородню прогулянку!

Потім я докладно розповів про свої пригоди в тайзі. Сибірський мисливець організував доставку оленя й застреленої рисі з Козачого болота до селища. Грайливий ведмідь не справив на нього враження. Петро Андрійович пояснив, що ведмідь кидав каміння, аби виявити джмелині гнізда, бо мед — це улюблені ведмежі ласощі.

Я повідомив також про те, що Олег готується до ловів на соболя і що це, на думку нашого супутника по вагону — експерта хутровини Рогаткіна, майже безнадійна справа.

Господар відповів не одразу. Він замислився, і мене знову охопила підозра, що за цією соболиною історією щось ховається.

Але Петро Андрійович порушив мої роздуми:

— Тепер, на початку осені, мисливцеві на соболя важко знайти щось пристойне. Та, мабуть, науковець має собі на гадці щось особливе.

— Невже геолог може захопитися такою важкою справою?

Сибіряк махнув рукою і пробурмотів:

— Я маю на увазі біолога Реткіна. А щодо його племінника Олега, то цілком можливо, що й він захопився.

Так Чижов і відбувся, проте його пояснення не переконали мене.

Зрештою, соболь дуже дороге звірятко, і хто знає, що навколо нього може затіватися.

Багато чого в тайзі здається новачкові загадковим. Першого ж дня я звернув увагу на різноманітні позначки на деревах. Петро Андрійович сказав, що то знаки, які лишають один для одного ведмеді. Я посміхнувся — такий тютюн був для мене заміцний. Та Петро Андрійович лишився серйозним.

— Якщо гадаєте, що це жарт, то помиляєтесь. На тому розмова й припинилася.

Проте це явище зацікавило мене, бо я не зустрічав нічого подібного ні в Карелії, ні на півночі Європейської частини Росії. Ранком наступного дня разом з мисливцем я вирушив у тайгу. Поки ми йшли до потрібного нам місця, Петро Андрійович розговорився, і йото розповідь була дуже цікавою.

— Відбувається це зовсім просто. Велетенський ведмідь, певний своєї сили, зводиться на задні лапи й передніми робить помітні подряпини на дереві. Ведмідь, який такої вишини не досягає, звільняє мисливські угіддя для сильнішого, і той залишається тут «лісником».

Іноді буває, що зітнуться два упертюхи, володар і непрошений гість, і зчепляться не на життя, а на смерть. Тоді все вирішує сила і…

— … і починається між ними бій на десять раундів, а третій ведмідь судить їх і свистить, коли хто дозволяє собі неспортивні прийоми, — додав я, жартуючи.

— Ви все ще не вірите! Та зараз я вас перекопаю.

Зацікавлений такою дивною організацією розподілу ведмежих володінь, я незабаром зупинився перед великою сосною і пересвідчився на власні очі, що Петро Андрійович нічого не вигадав.

Досить високо на стовбурі дерева були добре помітні борозенки, зроблені, очевидно, міцними пазурами. Ми рушили з мисливцем далі, і такі самі позначки я вгледів ще на декількох деревах.

Проте для мене все ще лишилося загадкою, як інші ведмеді, блукаючи по тайзі, розпізнають і знаходять своїх сильніших родичів. Потім мені пояснили, що ведмеді для позначок вибирають такі дерева, які обов'язково привернуть до себе увагу інших волохатих. Це, мовляв, передусім дерева з розложистими кронами, з дуплами, в яких іноді рояться дикі бджоли, а також стовбури, примітні ще чимось, цікавим лише для ведмедів.

Усе це було тим загадковіше, що вимагало від ведмедів принаймні деяких знань з дендрології. Та, зрештою, хто знає, чим обдарувала природа ведмедів, щоб вони тільки могли витримати в боротьбі за життя в суворих умовах тайги.

Петро Андрійович знову розговорився, і цього разу він майже переконав мене.

— Людині важко було освоювати тайгу. Вона валила дерева, що витримали всі бурі, хурделиці, пожежі… Будувала собі міцні споруди, які б могли протистояти всім стихіям. Спочатку самотні житла, а потім об'єднаними зусиллями — цілі селища. Важко було орати цілинний грунт, обробляти поля й вирощувати культури. Наші прадіди та батьки окропили цю землю не тільки потом, але й кров'ю… Ведмеді й вовки, барси й тигри відстоювали своє право на владу в тайзі і не хотіли даремно віддавати людям це дике царство. Словом — глушина. Вона поглинала хоробрих, а боягузів подекуди випльовувала. І саме хоробрі й мужні люди вирішували та й зараз вирішують тут усе — люди, здатні протистояти всім небезпекам і труднощам. Звірі, кінець кінцем, побачили, що людина сильніша, й відступили.

Вертловка — віддалене селище, і кордон між людьми й хижаками пролягає тут за колгоспними полями та рікою.

Як ви вже знаєте, в нас дуже багато ведмедів. Кожного року я здираю щонайменше півдюжини ведмежих шкур, а інші мисливці здобувають їх ще більше, і все одно ведмедів досить. Може, саме тому ці звірі розподіляють між собою свої мисливські угіддя.