Читати книгу - "Любов до життя, Джек Лондон"

власними руками, примітивність буття, його реальність.

- Температура тут справді реальна,- засміявся Меснер.

- А ви знаєте, який мороз сьогодні? - запитав лікар.

Меснер похитав головою.

- Ну, то я вам скажу: сімдесят чотири під нулем. Так показує спиртовий термометр у нас на санках.

- Тобто сто шість нижче від точки замерзання. Занадто холодно, щоб подорожувати, еге ж?

- Справжнє самогубство,- заявив лікар.- Людина весь час надсаджується, дихає глибоко, набираючи повні груди морозу. І от легені застуджено, вершки їхні відморожено. Тоді починається сухий, рвучкий кашель. Людина випльовує клапті змертвілої тканини і саме серед літа помирає на запалення легенів. Та ще й дивується, де воно взялося. Я сидітиму в цій хатині хоч би й тиждень, поки мороз не спаде принаймні до п’ятдесяти градусів.

- А поглянь-но, Тес,- озвався він за хвилю,- може, кава вже готово?

Зачувши ім’я жінки, Джон Меснер стрепенувся. Він швидко скинув на неї оком, і на обличчя його впала тінь якоїсь давно похованої біди. Але він зразу ж зусиллям волі стер її. Лице Меснерові зробилося таке саме спокійне, як і було, хоч він сторожко приглядався до жінки, невдоволений, що сутінок не дає роздивитись на неї.

Спершу жінка машинально забрала кавника з грубки і аж тоді глянула на Меснера. Але той уже опанував себе. Він незворушно сидів край лави і байдуже дивився на переди своїх мокасинів. Та як вона знов почала поратися, Меснер глянув на неї вдруге; жінка, раптом озирнувшись, піймала його погляд. Меснер перевів очі на лікаря, і на вустах його майнула ледь помітна усмішка - ознака того, що він склав ціну її хитрості.

Вона вийняла зі скриньки свічку й засвітила її. Меснерові тепер досить було раз глянути на її лице. Хатина була така мала, що, ступивши кілька кроків, жінка опинилася коло нього. Вона зумисне піднесла свічку до його обличчя й стала, витріщивши очі з переляку, бо пізнала його. Меснер спокійно всміхнувся до неї.

- Що ти там шукаєш, Тес? - запитав лікар.

- Шпильок,- відказала вона й, відхилившись, заходилася нишпорити в клунку на лежанці.

Вони поставили обід на свою скриньку, а посідали на Меснерову, лицем до нього. Сам він простягся на лежанці й відпочивав, підперши голову рукою. Тут було так тісно, що здавалося, наче вони втрьох сидять коло столу.

- Ви з якої частини Штатів прибули сюди? - запитав Меснер.

- Із Сан-Франціско,- відказав лікар - Але я тут уже два роки.

- Я так само з Каліфорнії,- мовив Меснер.

Жінка благально позирнула на нього, та він усміхнувся й додав:

- З Берклі, власне.

Лікар зацікавився.

- З Каліфорнійського університету?

- Так. Випуск вісімдесят шостого року.

- Я хотів спитати, чи ви не з тамтешніх викладачів. Бо ви схожі на викладача.

- Прикро мені це чути,- всміхнувся Меснер.- Я волів би скидатися на погонича собак або на копача.

- А про мене, він так само скидається на викладача, як ти на лікаря,- втрутилася жінка.

- Дякую,- промовив Меснер. Тоді звернувся до її супутника: - До речі, лікарю, скажіть, будь ласка, як ваше прізвище?

- Гейторн, коли повірите на слово. Свої визітні картки я покинув разом із цивілізацією.

- Отже, місіс Гейторн,- знов усміхнувся Меснер і вклонився.

Вона позирнула на нього, і цього разу в її очах було більше гніву, ніж благання.

Гейторн хотів був і собі спитатися про Меснерове ймення, але тільки-но розтулив рота, як той перебив йому мову:

- Ви, лікарю, либонь, зможете вдовольнити мою цікавість. Років зо два чи зо три тому в університетських колах сталася скандальна історія. Жінка одного викладача англійської філології - даруйте на слові, місіс Гейторн,- утекла, кажуть, з якимсь лікарем із Сан-Франціско. Не пригадаю тепер його прізвища. Ви пам’ятаєте той випадок?

Гейторн кивнув головою:

- Свого часу та історія набула розголосу. Він звався Вомбл, Грем Вомбл. Він мав чудову практику. Я його трохи знав.

- Цікаво було б довідатись, як їм повелося далі. Може, ви чули? Вони наче за водою пішли, і сліду по собі не лишивши.

- Так, він хитро сховав кінці.- Гейторн кахикнув.- Була поголоска, ніби вони подались у південні моря на якомусь торговельному судні і загинули під час тайфуну, чи що.

- Такого я щось не чував,- сказав Меснер.- А ви пам’ятаєте ту історію, місіс Гейторн?

- Ще й як,- відказала жінка. Її стриманий голос зовсім не пасував до спаленілого з гніву обличчя, і вона відвернулася, щоб Гейторн не міг його побачити.

Лікар знову хотів спитати Меснера, як він зветься, але й цього разу не встиг. Меснер повів далі:

- Той лікар Вомбл, я чув, був дуже вродливий, і... як то кажуть... жіноцтво за ним упадало аж страх.

- Ну, коли й було таке, та пригода його доконала,- буркнув Гейторн.

- А жінка була правдива відьма - так принаймні подейкували. В Берклі всі вважали, що її чоловікові... хм... жилося не з медом.

- Вперше чую,- озвався Гейторн.- У Сан-Франціско казали якраз навпаки.

- Що жінка була мучениця, еге? Розіп’ята на хресті подружнього життя?

Лікар кивнув головою. В сірих Меснерових очах світилася тільки легенька цікавість, коли він повів далі:

- Цього й слід було сподіватися - два боки медалі. Живучи в Берклі, я знав лише один бік. Та жінка, здасться, частенько бувала в Сан-Франціско.

- Налий мені, будь ласка, ще кави,- попросив Гейторн.

Жінка, наливаючи кухоль, голосно засміялася:

- Але ж ви й пліткуєте - чисто старі баби!

- Коли ж цікаво,- всміхнувся до неї Меснер і знову звернувся до лікаря: - Чоловік її, певне, мав не дуже добру славу в Сан-Франціско?

- Навпаки, він був сама моральність,- аж надто гаряче заперечив Гейторн.- Педантичний сухар без жодної краплини живої крові.

- Ви його знали?

- У вічі ніколи не бачив. Я не вчащав до університетських кіл.

- Знов тільки один бік медалі,- мовив Меснер, наче безсторонній суддя.- Правда, він був не страх який гарний - я маю на увазі зовнішність,- але й не можна сказати, щоб дуже