Читати книгу - "Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері"

вікна й двері поточив шашіль, стільці кривоногі... Тут нічого не лагодили, але завжди дбали про чистоту. Все вимите, натерте, все блищало.

Вітальня од того набула дуже виразистого вигляду, як пооране зморшками лице старої. Тріщини в стінах, обдерта стеля - все мене захоплювало, а найбільше - паркет: подекуди він провалився, подекуди тремтів, мов кладка, але був чистий, натертий, блискучий. Цікавий дім, він викликав не поблажливість, а величезну повагу до себе. Звісно, кожен рік додавав щось нове до його складного вигляду, до його чарівності, до тепла його дружньої атмосфери, як додавав, зрештою, і небезпек, які чигали по дорозі з вітальні до їдальні.

- Обережно!

В підлозі - дірка. Мені сказали, що в такій ямі неважко й ноги поламати. Ніхто не винен, що тут дірка, це робота часу. У них була манера вельмож, аристократична зневага до будь-яких виправдань. Мені не казали: «Всі ці дірки можна було б позабивати, гроші є, але...» Не казали й іншого - хоч то була чистісінька правда: «Місто здало нам в оренду цей будинок на тридцять років. Місто має й ремонтувати його. Кожне впирається...» До пояснень не вдавались, і ця невимушеність подобалась мені. Хіба що зауважать мимохідь:

- Ох-ох, розвалюється потроху...

Але казали це так легко, що я підозрював: мої нові друзі не дуже тим журяться. Уявіть собі, що тут з’явиться артіль мулярів, теслярів, столярів-червонодеревників, штукатурів, сюди, де все віє минулим, вони принесуть свої блюзнірські знаряддя і за тиждень так змінять будинок, що ви ніколи не впізнаєте його, і вам все здаватиметься, ніби ви в гостях. Дім без таємниць і тайників, без тихих закапелків, без люків-пасток під ногами - це не дім, а приймальня в ратуші.

Нічого дивного, що дві дівчинки в цьому домі так непомітно зникли. Яке ж тут має бути горище, коли вже в вітальні повно всякої всячини, мов на горищі! Глянеш на якусь шафу і здогадуєшся, що досить прочинити її дверцята - і звідти поваляться паки пожовклих листів, прадідусеві квитанції, зв'язки ключів - їх куди більше, ніж у всьому домі замків, і до жодного замка вони, звісно, не підходять. Ключі настільки непотрібні, що збивають з пантелику, і в уяві постають підземелля, заховані скрині, скарби старовинних золотих монет.

- Будьте ласкаві, до столу.

Ми рушили до їдальні. Переходячи з кімнати в кімнату, я вдихав розлитий скрізь, мов ладан, запах - дух старих бібліотек - з яким не порівняти жодного запаху в світі. Особливо ж подобалось мені, коли розвозили лампи. То були важкі старовинні лампи - їх перевозили з кімнати в кімнату, як у далекі часи мого дитинства - і на стінах од них ворушилися химерні тіні. З’являлись букети вогню і чорні пальми. А потім лампи ставили на місце, береги світла ставали нерухомі, й застигала безкрая пітьма, в якій тихо потріскувало дерево.

Дві дівчинки з'явились знову - так само таємниче, так же мовчки, як перед тим зникли. Поважно сіли до столу. Безперечно, вони вже нагодували своїх собак, пташок і, розчинивши вікна у ясну ніч, з тихим вітром вдихнули пахощів рослин. Тепер же, розгортаючи серветки, вони краєчком ока стежили за мною і зважували, чи можна мене віднести до своїх домашніх тварин. Адже в них була уже ігуана, мангуста, лисиця, мавпа і бджоли. Вся ця компанія жила собі тихо й мирно, мов у новому земному раю. Дівчатка панували над цими тваринами, пестили їх своїми рученятами, годували, напували, розповідали їм казки, і всі, від мангусти до бджіл, слухали.

І, дивлячись на цих двох дівчаток, я чекав, що вони, гострим критичним поглядом оцінивши незнайомця що сидить навпроти, винесуть йому вирок - швидкий, таємничий і остаточний. У дитинстві мої сестри так виводили оцінку гостям, які вперше були у нас за столом. Коли розмова на мить стихала, раптом дзвінко лунало:

- Одинадцять! 14

І ніхто не розумів краси того слова, тільки сестри та я.

Знаючи цю гру, я трохи збентежився. Тим більше, що я відчував: мої судді дуже досвідчені. Це судді, які добре розрізняли підступних звірів і простих, які вміли читати ходу своєї лисиці, визначаючи, в доброму вона гуморі, чи ні, і які так само розуміли й порухи людської душі.

Я милувався їхніми швидкими очима і чистими душами, а проте волів би, щоб вони змінили гру. Побоюючись того «одинадцять», я принижено передавав їм сіль, наливав вино, але, підводячи погляд, щоразу бачив на їхніх обличчях спокійну поважність суддів, яких не можна підкупити.

Навіть лестощі тут нічого не дали б: вони не знали, що таке пиха. Пиха, та не гордість,- вони були такої високої думки про себе, що я не наважився б і сказати їм це. Не збирався я й хизуватись перед ними своїм ремеством, бо то зухвальство - вилізти на вершину платана, щоб тільки подивитись, чи вкрились пір'ям пташенята, і дружньо з ними привітатися.

І поки я їв, дві мої мовчазні феї так пильно стежили за мною, я так часто помічав, як вони крадькома поглядають на мене, що зовсім перестав говорити. Запала тиша, і в тій тиші почулося, як щось легенько засичало на підлозі, зашелестіло під столом, і знову тихо. Я зацікавлено підвів очі. Тоді молодша - вона безперечно була задоволена з свого іспиту, а проте не проминула нагоди підсунути мені ще один пробний камінь,- впиваючись міцними зубами юної дикунки у шматок хліба, пояснила мені невинним тоном, сподіваючись приголомшити мене, варвара:

- Це гадюки.

І замовкла, вдоволена: певно вважала, що цього пояснення досить для всякого, якщо тільки він не круглий дурень. Її сестра кинула на мене швидкий, мов блискавка, погляд, оцінюючи мою першу реакцію, і обидві схилились над своїми тарілками, такі сумирні, такі простодушні, як ніхто в світі.

- А-а!.. Це гадюки...

Звичайно, ці слова у мене просто вирвалися. Щось ковзнуло мені по ногах, торкнулося литок - то були гадюки...

На своє щастя, я всміхнувся. І до того ж невимушено - вони це відчули. Я всміхнувся тому, що мені було весело, що цей дім подобався мені дедалі більше, і ще тому, що мені кортіло більше узнати про гадюк. Старша сестра прийшла мені на допомогу:

- У підлозі під столом дірка, там їхнє