Читати книгу - "Прозові твори, Федькович Юрій"

виходити з-за стола.

- Сиди, ані руш! - крикнув Іван.

Стара в плач.

- А оце,- каже,- я тобі мою донечку на тото дала, щоби ти так з нею обходився? Ох, головко моя нещаслива! Ох, дитино моя безталанна!

Іван обернувся до парубків:

- Позвольте, браття, най вам одну казку скажу.

- Просимо, просимо! - обізвалися усіма.

Іван став розказувати за якихось двох парубків товаришів, як вони одну дівку оба полюбили, як вони з-за неї стрілялися, як один пішов у опришки,- геть-геть розповів усю свою долю, нібито він якої казки каже, а нарешті обернувся до своєї тещі:

- А що ви, нене, казали б з такою жінкою учинити? (Що ніби на свого чоловіка стріляє.)

- Я би такій жінці казала відразу голову врубати, як тій гадині, без суду, без права.

Топорець лиш блиснув, а Оленина голова покотилася по столові. Іван штрик через стіл. Пропав.

 

 

* * *

 

Ніч ясна була та тиха, місяць сіяв серед неба, зорі плакали, а Йван копав у чагорі гріб; стояв над ним та й думав. Далі нарубав самим тим топірцем, що своїй жінці голову стяв, зеленого віття смерекового, вистелив яму, розкрив Василя, зложив легесенько до гробу, поплакав над ним, а відтак поклав те пістоля, що його застрілило, а друге, що з його раз в лісі на міру стріляв, товаришеві на груди та й промовив:

- Маєш,- каже,- братчику, пам’ятку навіки! Я не забарюся!

Накрив його знов зеленим віттям, засипав яму та й пішов.

Третьої днини витягли його рибарі аж коло Тюдева з Черемшу та й дали старій знати, щоби йшла ховати свого єдинчука.

Не прийшла стара мати: як учула - таки впала на порозі, без душі. Лиш сестричка Одокійка побивалася над братчиком, а старий дєдик давав порядок дома.

Господи, що плакали парубки, як Івана до гробу спускали!.. Але я сього не запам’ятав, бо то ще тоді діялося, як Буковина волоська була. От що чув від других, те й вам розповів.

ХТО ВИНЕН?

 

Оповідання народне

 

 

Ой, кажу, не то що, але й порох аби їм святився, тим молодим літам! Учорашнє не пам’ятаю, а що тогді діялося - що й до крихіточки тямлю.

А нікого я вже так гаразд не запам’ятав, як ту стару Лавриху, що сиділа онде у Тисницькій. Багатирка, знаєте: і полонина своя, і худоби без ліку, а що вже двори побудувала собі, двори... батьки мої! Аж з лядського боку майстри в її робили, та писали, та малювали, та перемальовували.

Лавра я не зазнав. Кажуть, що він ще замолоду отемнів та й скоро і помер. А славлять люди, що йому, покійникові, ні раз якось не велося. Чи мушка, чи скотинка: де що, бувало, піде - відти не прийде, де що пішло - відти не прийшло. Мабуть, йому так уже починено, чи що. Вороги, знаєте, та лихі душі,- бог би їх не простив!

От скоро, кажуть, Лавра спрятали - молода удова не загнула руки, як то друга зробила б, але приймилася за діло: і сему дала розвід, і тому дала розвід, а все розумно, все обачно. От і дав їй господь парть: діждалася і худібки помалу, і пасіку собі розвела, і полонину купила, і ще докупила, ба відтак і побудувалася, що вже краще таки не може бути. Усі їй, бувало, дивуються.

- Ви, лєлє Матроно, далі нас заплатите,- жартують не раз передні газди у селі, чи там ідучи з церкви, чи як.

- Батьки мої любі, голуби мої сизі,- стане вона їм, бувало, правити.- А я ж би гріха не мала, якби я для своїх сиріт не старалась? В мене господар, знаєте, як був... (а тут, бувало, як заплаче!). Я мушу своїм діточкам бути і вітцем, і матір’ю. Ой, так, газди мої славні, газди мої любі!

А діточок було в її лиш двійко: дві дівчині. Одну звали Калиною, а меншеньку Оленою. Господи, що красні обі в світі були! Як з образа, а що вже господині! - то пари їм не було: чи упрясти, чи виткати, чи вишити, чи закрасити - ніхто, як вони; а що вже коло худоби та до пасіки знали - то най і старе сховається!

Але жив у сусідстві молоденький легінь хорошого зросту та личка рум’яного; Марком його звали. Господи, що покохала його наша тихонька Калинка, а він її! Одно за другим аж гине. Було, зійде місяць з зіроньками - Калинка викрадеться з хати да й уже у садочку, уже коло свого Марочка білявенького. Нічо не говорять, лиш цілуються та обнімаються... Ох!..

- Марочку, серденько, а чого ти оце такий смутний та невеселий? Уповіж мені, душечко.

- Фіялочко моя препишная! Мабіть, літа твої молоденькі баламучу. Я сирота без вітця і без матері, я бідний, дуже бідний, а ти...- та й не доказав, лиш слізоньки покотились по мальованім личку та по молоденькому вусочку.- Дівчино моя, лишім ми хіба кохатись.

- Ти мене можеш лишити, а я тебе не лишу ніколи! - промовила та й прилипла йому, мов листочок, до серденька.

- Ні, я тебе не покину, ангеле мій небесний,- дійся божа воля! - аж скрикнув Марко, да й знов цілувались да пригортались до самого світа.

А вічні зорі усе сіяли над ними. Хто би знав прочитати, що там написано!..

Кохаються наші молодята якийсь час, аж тут їдуть старости кіньми, далекі дуже люди - аж геть десь з Лядщини. Сватають Калину за одного вдівця, багатиря без міри. Він покойному Лаврові якось і родич доводився.

- А який бог вас аж на нашу Волощину приніс? - питає стара.

- Та гаразд, паніматочко!

Та й стали розказувати, як старий Микитула повдовів, як чув через майстри, що тогідь в її робили, про Калину та як їх аж сюда за рушниками вирядив.

- Пов’яжіть, паніматочко,- кажуть.- Там стадо коней, там п’ятеро сот рогатого товару, там кошара нерахована, а сам удовець бездітний.

Стара така рада!

- Іди,- каже,- доню, та пошукай, що там понатикала