Читати книгу - "Син землі, Турянський Осип Васильович"

на видовище.

Люди витягли опира з пшениці на дорогу, не зважаючи на його погрози, крики і заклинання.

Поставили його посередині дороги, а самі зробили довкола густо збите колесо і стали так серед гамору, галасу, сміху, дотепів та погроз вести його на сільський майдан.

Управитель сліпо кидався, як муха в банці, вліво, вправо, взад, уперед, аби пробити людський живопліт і утекти, втекти, хоч би до пекла.

Однак за кожний раз, як він прискочив до людей, вони плічми, грудьми, то животами, стусанами відкидали його, і він летів, неначе м'яч, аби відбитися на протилежнім боці від людей та падати на свіжу все стіну і знов відбиватися.

За кожний раз вимикували хлопці з нього бадилля і грозила небезпека, що, заки зайде додому, зносить геть ту чудернацьку одіж і покаже на виставу наготу, створену на божий образ і подобу.

Щоб це не сталося, він, перетомлений і виснажений зі страху і стиду та безсильної скаженості, почав спокійно і мовчки йти посередині колеса і мусив слухати, як раз у раз об його вуха, наче град або розпалене залізо, ударяли голоси селян:

- Чи варт ти такої гарної процесії, бісів сину?..

- Куме Ничипоре, змірте йому своїм кравецьким ліктем потилицю!.. Бач, яке убрання видумав!.. Він вам хліб одбирає...

- На який-то, панцю, бал ви так манджаєте?..

- Він відьмар... Причепурився так до відьми...

- Ти хотів застрілити Куценка?.. Чортова мати твоя!..

- Панцю, чи бодай заплатите нам за параду?..

- Чи висушуватимете далі нашу шкуру?..

- Ух, ми тобі і твою скарбову шкуру та скарбуємо, скарбуємо!..

 

* * *

На майдані народ затримався з Пенкальським серед колеса.

Один парубок дірвав на смітнику розбитої макітри і настромив йому її на голову.

- Не скидай... а то тобі чуприну місяць осмалить...

Панько Гавриш успокоїв народ і запитав:

- Панове громадо! Ми найшли опира й відьмаря, що ссе, як той казав, нашу кров і не дає нам жити. Що зробити з тим кукурудзяним духом?

- Убити, як собаку!

Панько:

- Ні, бо його душа перейде в іншу собаку і далі кусати буде.

- Живцем паси з нього дерти!

Панько:

- Це не добре...

- На суху гілляку з ним!

Панько:

- Недобре, бо гілляка зломиться...

- Заголодити його!

Панько:

- І це не добре, бо він так обжерся нашою кривдою, що витримає голодівку до страшного суду... Знаєте, що? Тому, що це потвора - не людина, тільки відьмар, опир, чортяка, кукурудзяний дух,- спалім його.

Село загуло:

- Спалім, спалім його!

Управитель, що весь час мовчав, тепер, порваний жахом, почав тремтіти, аж його чудна одежа шелестіла, і лебедів:

- Панове, бійтеся бога... я не опир... я не чортяка... я управитель Пенкальський...

Від сміху селян дзвони на дзвіниці згомоніли.

З уданим великим здивуванням запитав його Панько:

- Невже ти - той самий бісів син, що людей виголоджував?

Мов з горла камінь витягав, так одповів Пенкальський:

- Той сам...

- Ти людей мав за худобу і в лице бив?..

- Я.- він видушив.

- Так?.. - удавав Панько.- Та ж ми думали, що нам навинувся в руки якийсь опир... Звідкіля ж ми мали знати, що той вовкулака, кровопиєць, чортів син,- вибачте за слово,- управитель пан Пенкальський? Чого ж ви з нами так зажартували?..

- Люди, тепер відведем його з парадою додому. А щоб він не спізнився, то ті, що він їм дав пам'ятку у плечі, груди, у лице, хай його підганяють, чим хто може...

Люди здерли з нього коноплиння, кукурудзу і пшеницю і гнали його голого напроти себе та не жалували йому штовханців.

Коли управитель побачив недалеко перед собою паркан, що окружав його хату, набрав такої сили, що випередив селян і блискавично перескочив огорожу та опинився на своїм подвір'ї.

Затиснув кулаки і не кричав, а несамовито ревів до людей, котрі вже не хотіли більше бавитися з ним і реготалися перед парканом:

- Я вас вистріляю всіх!

- Чуєте, люди? - говорив Панько.- Пусти потвору з рук, то будеш сам життя непевний. Чекай, чекай, кукурудзяний духу, на другий раз ми вже тебе не випустимо живцем.

 

 

XVII

 

 

Старенька графиня Воронська вже лежала в ліжку, коли її внучка прийшла до неї. Скинула капелюх і присіла до бабусі на ліжко.

- Присунься ще ближче до мене, дитино...

Так. Дай мені поцілувати свою русяву голівоньку...

От уже мені легше. Ти принесла мені повно пахощів весни і піль, моя квіточко весняна. Я вже хотіла на тебе гніватися за те, що ти мене покинула на все пополуднє. З нудьги я не знала, що почати, так мені скучно було б за тобою. Де ж ти була, дитино?..

- Бабцю, я ходила полями, лісами й тішилась весною...

- А весна тобою,- усміхнулась бабця.

Лелійний усміх внучки роздзвенівся божим даром по самітних кімнатах.

- Чому, бабцю?

- Бо ти така гарна, що найкраща весна тебе має за свою сестричку.- Ах, чи доживу я ще тієї щасливої хвилини, щоб відсвяткувати твоє вінчання з якимось гарним принцем або королевичем? Боже, я забула... Адже ти голодна, донечко.

- Потім, потім... Бабцю, як ті принци й королевичі такі розумні й гарні, як син графині Козицької,- дякую. Не хочу.

- Є різні, є між ними гарні та розумні.

- Ні, бабцю. Мудрість родиться з терпіння і з науки. В аристократів і в великих багачів нема одного ані другого, хіба десь дуже винятково. Тому найбільші духи, на котрі все людство горде, походять із убогої або середньої верстви. Правда, бабцю: Христос родився в стайні.

- Христос - це бог.

- Отже, тим більше, бабцю, нас дивує, чому бог родився в стайні, а не у графській палаті?.. Ми обидві мали вчора доказ: правда, бабцю, як бідний хлопський син своєю бистротою ума не знищив, але просто розтрощив наших аристократів! І не забувай, бабцю, що той бідний хлопський син ще не покінчив наук. А що буде, як він уже ціле знання здобуде? З нього, певно, вийде велетень думки й духа.

- Ні, квіточко моя. Не захоплюйся ним так дуже. Якраз він не хотів учитися, тому його батько прогнав від себе.

- Ні, бабцю, це не цілком так. Тепер він уже вчиться.

- Так?

- Так.

- Хто ж його навернув до науки?

- Я, бабцю.

- Ти, донечко?..