Читати книгу - "Без пуття, Нечуй-Левицький"

зда­ва­ло­ся, що во­на знов на­ла­го­ди­лась гра­ти в якісь чу­дер­нацькі ляльки, або пе­ре­би­ра­тись за каз­ча­ну фан­тас­тич­ну царівну-жа­бу.

- Ні, мій ко­ха­ний! Мені здається, що ми те­пе­реньки на мрійній Юнгф­рау, на самісінько­му вер­шеч­ку в мрійній імлі, в про­зо­рих мріях не­бес­но­го ту­ма­ну. Ту­теч­ки ми на всій нашій волі! Ту­теч­ки не­ма ні ли­хих дог­ля­да­чок-тіто­чок та дя­дин, ні за­вис­них при­ятельок ку­зи­нок. Я ніби те­пер у небі, ле­чу на хма­рах, са­ма не­на­че лег­ка хмар­ка, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Як мені тут гар­но! Як лег­ко ту­теч­ки ди­хать! - обізвав­ся Пав­лусь.

- Ой, як ту­теч­ки но­во, гар­но! Я, ко­ли мог­ла б, - летіла б усе вго­ру та вго­ру в ту си­зу імлу з моїми мріями. Там пов­но мрій, не­на­че по­етич­них, іде­альних бджіл у пасіці.

- Неначе іде­альних по­етич­них мух у спасівку, - ска­зав він. - Ми те­пе­реч­ки да­ле­ко од лю­дей!

- Я по­чу­ваю се­бе не­на­че на са­мо­му вер­шеч­ку Олімпа на місці ста­ро­давніх богів. Нас тут ніхто не вгля­дить, - ка­за­ла Нас­ту­ся.

По роз­логій до­лині Ли­беді ни­зом од Дніпра по­тяг­ло ту­ма­ном. Лег­кий ту­ман по­ко­тив­ся хви­ля­ми. Біла імла впа­ла пот­ро­ху на суп­ро­ти­лежні київські го­ри й об­ку­та­ла вер­хи цер­ков та дзвіниць на го­рах. Вер­хи та бані не­на­че пірну­ли в хма­ри.

- От твоє ба­жан­ня й справ­ди­лось! Сам давній Зе­вес за­ку­тує нас імлою, за­ку­тує й криє на­шу лю­бов од людських не­чис­тих очей. Див­но й оригінально! Не­на­че до­по­топ­ний час! - крик­нув Пав­лусь.

- Ми бу­де­мо по­чу­ва­ти до­по­топ­не ко­хан­ня, Нас­ту­сю! В ме­не вже стає до­по­топ­не сер­це. Ми усо­ло­ди­мось не тільки ко­хан­ням усіх віків і на­родів: ми тут на горі по­чу­ва­ти­ме­мо лю­бов ве­летнів, до­по­топ­них мас­то­донтів, ма­монтів… Яка пак бу­ла ве­ли­ка си­ла ко­хан­ня в тих ве­летнів, у тих здо­ро­вецьких жи­во­тин.

- А справді! Яка то бу­ла си­лен­на лю­бов у ве­летнів, у тих жи­во­тин, що бу­ли такі завбільшки, як сього­часні ко­раблі! - крик­ну­ла Нас­ту­ся.

- Наша лю­бов бу­де те­пе­реч­ки вог­ка й мок­ра, як зем­ля після по­то­па, - ска­зав Пав­лусь.

- І мені вже об­рид­ла су­ха лю­бов, та га­ря­ча, та пал­ка. Я хо­чу вог­кої, мок­рої лю­бові! Я ба­жаю вог­ких, мок­рих мрій, як вог­ких та мок­рих рож та жасміну після май­ських теп­лих дощів. Як со­лод­ко пах­нуть ті майські вогкі квітки! - ле­пе­та­ла Нас­ту­ся.

- Коли б пак нам хоч на од­ну хви­ли­ну по­чу­тить ту лю­бов, кот­ру по­чу­ва­ли ве­летні та ящурі й іхтіозав­ри!

- Але ми й по­чу­ва­ти­ме­мо те ко­хан­ня. Ми вже те­пе­реньки опи­ни­лись на до­по­топній землі. Он глянь, моя ми­ла! Чи то ж пак не іхтіозав­ри пла­ва­ють по до­лині в ту­мані, підняв­ши, не­на­че ле­беді, довгі шиї з ту­ма­ну, такі завбільшки, як чорні тру­би-ди­марі ко­ло фаб­рик! То на го­рах не поліцей­ські до­ми з по­жеж­ни­ми ка­лан­ча­ми: то па­ле­озав­ри та мас­то­дон­ти при­мос­ти­ли­ся на су­хо­долі. Я вже по­чу­ваю, що вже стаю іхтіозав­ром, що в ме­не шия дов­шає, стає та­ка зав­довж­ки й зав­виш­ки, як тру­ба в са­харні. А ти?..

- Я ще не по­чу­ваю цього.

Надворі бу­ло ти­хо й вог­ко. По­тяг­ло нес­подіва­но важ­ким хо­ло­дом. На­су­ну­лись хма­ри, по­си­па­ла­ся кру­па по­по­ло­вині з хо­лод­ним до­щем, а потім наг­лий дощ запіжив, аж зах­лю­щав.

- От! мої ба­жан­ня справ­ди­лись! На­ша лю­бов стає вже мок­ра. Чи чуєш, як по­ро­щить, як за­ше­лестіло, як піжить дощ та кру­па? - ска­зав Пав­лусь.

- Чую. Це, пев­но, пре­людія до по­то­пу або­що, - обізва­лась Нас­ту­ся, на­пи­на­ючи зон­ти­ка.

- От ми й про­буємо тут під до­щем лю­бов амфібій. Це бу­де якесь ду­же ціка­ве й смач­не, надз­ви­чай­но по­етич­не ко­хан­ня, кра­ще й смачніше, ніж пер­ший поцілу­нок Па­оло й Іза­бел­ли в Габріеля Д'Анунціо в яко­мусь ста­ро­му па­лаці в Італії, - ска­зав Пав­лусь.

- Чи ти пак вже га­разд змок­ла? - спи­тав Пав­лусь.

- Трохи змок­ла, але не ду­же.

- Вже й ро­жеві твої ус­та вкри­ли­ся оже­ле­ди­цею? Час прис­ту­па­ти до пер­шо­го поцілун­ка! - крик­нув Пав­лусь і вхо­пив її за шию та вп'явся п'явкою в її мокрі ус­та.

Але й мрійна оже­ле­ди­ця не на­хо­ло­ди­ла її га­ря­чих уст та йо­го га­ря­чої вдачі. Ус­та бу­ли га­рячі, не­на­че роз­пе­че­не залізо. В Нас­тусі за­мо­ро­чи­лась і зак­ру­ти­лась го­ло­ва, ніби ту­ма­ном по­ви­лась.

- Яка со­лод­не­ча в твоїх ус­тах! Яке щас­тя я п'ю й не мо­жу на­пи­тись, не­на­че со­лод­кої ста­рої ма­ла­ги, - крик­нув Пав­лусь.

- Я п'ю з твоїх уст, не­на­че з сідра шам­панське ви­но, - обізва­лась Нас­ту­ся, цілу­ючи йо­го в мокрі очі, в мокрі бро­ви.

- Я п'ю не­на­че з ба­ри­ла мрій, не­на­че з макітри га­ря­чих по­чу­ваннів! - крик­нув Пав­лусь.

- Які райські па­хощі на­шо­го сер­ця я по­чу­ваю в цей час! Який­сь ли­бонь вес­ня­ний, ли­бонь ек­зо­тич­ний со­лод­кий дух ніби ллється на ме­не десь з ото­го гаю, чи з Со­ло­мен­ки, чи з хмар. Чую, пах­не вес­ною.

- Та те­пер же по той бік ек­ва­то­ра в південній Аф­риці са­ме вес­на! В Кап­ленді та в Транс­ва­алі те­пер са­ме цвітуть лілії, рожі, фіалки, жасмін та ре­зе­да. Це все од­но зад­ля нас, що це все цвіте буцімто і в нас ту­теч­ки.

- Яке щас­тя, яке ди­во чи­нить на­ту­ра для нас! Я чую но­сом вес­няні па­хощі з Кап­лен­да че­рез ек­ва­тор, дійсно не­на­че че­рез тин. Чую, не­на­че ті фіалки та тро­ян­ди цвітуть десь от ту­теч­ки поб­ли­зу в сад­ку, а я ню­хаю їх че­рез тин, че­рез тин Се­ред­зем­но­го мо­ря - сер­ця й уяви. Яке ди­во чи­нить нам на­ше сер­це, на­ша лю­бов! - кри­ко­ну­ла Нас­ту­ся.

- Для нас не­ма од­леж­ності, не­ма дур­но­го прос­то­ру, як для дур­них інших вми­ру­щих! На­ша лю­бов без землі й без мо­ря, без прос­то­ру й да­ле­кої да­лечіні, - ска­зав Пав­лусь.

- Без дур­ної людської да­лечі й дур­но­го прос­то­ру! - гук­ну­ла Нас­ту­ся.

- Наше ко­хан­ня в не­бес­но­му прос­торі, в не­бесній мрійній бе­зодні, котрій і кінця не­ма, - крик­нув Пав­лусь.

- Геть людські зем­ляні лан­цю­ги! Це кай­да­ни для сер­ця! Геть людські зви­чаї! Я по­чу­ваю пов­ну во­лю од землі! Моя шия все дов­шає, не­на­че в іхтіозав­ра! Я тов­щаю, не­на­че до­по­топ­ний ве­ле­тень. Я все ви­щаю та ви­щаю, рос­ту вго­ру! Я по­чу­ваю сво­бо­ду од землі, од усього людсько­го.

- І я ню­хаю по­етич­ний Кап­ленд, ню­хаю па­ху­чу Аф­ри­ку са­мим сер­цем, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Нюхай, сер­це, і ра­юй, моя ми­ла жаб­ко, моя хо­лод­на че­ре­па­хо!

- Нюхаю но­сом ко­хан­ня й ра­юю, мій ми­лий кро­ко­ди­ле, мій зо­ло­тий іхтіозав­ре!

І він об­няв її за стан. Пальто на їй на­мок­ло, наб­ряк­ло, за­мерз­ло й ста­ло цуп­ке, як луб.

- Ти вже, моя со­лод­ка ящірко мо­го сер­ця, криєшся че­реп­ка­ми; на тобі вже на­рос­тає че­ре­па­ша шка­ра­лю­ща, - ска­зав він.

- І лю­бов хо­лод­на та мок­ра, і лю­бов су­ха та га­ря­ча. Усе за­ра­зом! Як но­во! Як оригінально! - ди­ву­ва­лась Нас­ту­ся.

- Нечувано оригінально й но­во! Ми зви­чай­ні вми­рущі, і ра­зом ми - бо­ги! - ска­зав навіже­но Пав­лусь.

Надворі вже су­теніло, а потім