Читати книгу - "Лихі люди, Мирний"

ку­ре­ня до­но­сив­ся глу­хий людський гомін і том­ле­не чав­кан­ня чобіт.

- От, і наші ідуть, - ска­зав чо­ловік.

Гомін наб­ли­жав­ся: ста­ли ви­раз­но до­но­си­тись сло­ва. Чо­гось затіпа­лось сер­це Пет­ро­ве, ко­ли він за­чув той гомін. Щось за рідний, знай­омий го­лос здав­ся йо­му. То­ва­рист­во по­ча­ло ви­хо­ди­ти з ку­ре­ня; здо­ров­ка­лось з ри­бал­ка­ми, ко­трі по­ра­лись то ко­ло снасті, то ко­ло сво­го убо­го­го до­бут­ку. Ті зніма­ли су­хий невід, навішу­ва­ли мок­рий, щоб просушу­вався. Чор­ний мор­да­тий чо­ловік; як ведмідь за­рос­лий, ухо­пив здо­ро­вен­ну кошев­ку з ри­бою і з на­ту­гою поніс її у ку­рінь.

- Що, Пи­ли­пе, не кра­ще тобі? - спи­тав він не­ду­жо­го.

Ще знай­оміше здав­ся той го­лос Пет­рові: він чув десь йо­го, та не при­га­дає де.

Петро нап­ря­мивсь до ку­ре­ня. Чор­ний чо­ловік як­раз ви­ходив з две­рей; очі їх стріли­ся.

- Жук! - скрик­нув Пет­ро.

- Петре! - при­да­вив Жук - і ки­ну­лись один од­но­го обніма­ти, цілу­ва­ти.

Рибалки, витріщив­шись, ди­ву­ва­ли­ся, що па­нич так обнімається та виціло­вується з їх чор­ним то­ва­ри­шем.

- Як се ти? Яким по­би­том? Неж­да­но, не­га­да­не! - ка­зав Пет­ро.

- Отак, як бач. Ри­бу ло­ви­мо.

- Братця!- гукнув Пет­ро до своїх.- Мій давній то­ва­риш - Жук.

Товариство підхо­ди­ло, знай­оми­лось. Жук поз­най­омив і їх з своїм то­ва­рист­вом.

Незабаром заб­ли­ща­ло ог­ни­ще ко­ло ку­ре­ня, за­хи­тав­ся ка­зан на триніжку: ва­ри­ло­ся снідан­ня. Ри­бал­ки і сту­ден­ти, як рідні бра­ти, пе­реміша­ли­ся між со­бою, - посіда­ли кру­жком не­да­ле­ко від ба­гат­тя - і по­ча­ли ба­ла­ка­ти. Де­які роз­питували ри­ба­лок про їх пра­цю, про вло­ви, про снасть; ті од­ка­зу­ва­ли, і роз­ка­зу­ва­ли. Жук з Пет­ром одрізни­лись геть ос­то­ронь і ве­ли між со­бою роз­мо­ву.

- Так се ти приїхав у Київ пре­муд­рості на­би­ра­тись? - пи­тає Жук Пет­ра.

- Як і всі.- А ти ж?

- Як бач. Шу­каємо пре­муд­рості у Дніпрі… - Ко­ли був я до­ма, то твоя ма­ти скілько разів бу­ла у на­ших. Роз­пи­ту­ва­ла все за те­бе: чи не чув, де ти? Пла­ка­ла…- повідав Пет­ро.

- Не во­на од­на пла­че на сьому світі, - жур­ли­во од­ка­зав Жук.- Ще її до­ля і нічо­го. Дру­гим їсти нічо­го, у чужій холо­дній хаті коліють. Що ж бу­де­мо ро­би­ти?

- То ти хоч би на­пи­сав до неї, що жи­вий, мов, здо­ро­вий.

- Нащо? Щоб приїха­ла сю­ди довіда­тись? Не тре­ба!

Розмова на ча­си­ну пе­рер­ва­ла­ся; обид­ва за­ду­ма­ли­ся.

- Не так, Пет­ре, - по­чав зно­ву Жук жур­ли­вим го­ло­сом, - не так на­ше жит­тя порізни­ло­ся, щоб ждав я від моєї ма­тері собі по­мочі… Во­на, виго­ду­ва­на ще за часів кріпацт­ва, вино­шена кріпацьки­ми ру­ка­ми, ви­холе­на у панській сім'ї, не бу­де чис­ти­ти тії ри­би, що син її на­ло­вив своїми ру­ка­ми; не бу­де хо­ди­ти ко­ло мо­го то­ва­рист­ва, ко­ли во­но зля­же, як отой ле­жить; не дасть сво­го доб­ра гоїти бо­лячі ви­раз­ки та порізи; не до­по­мо­же бідній сім'ї без­та­лан­но­го ри­бал­ки, ко­ли за­робітку не­має, і во­на хо­лод­на й го­лод­на кле­не своє тяж­ке жит­тя у чужій хаті… Чо­го ж нам схо­ди­тись? навіщо стріча­тись? Щоб ви­ли­ти кап­лю панських сліз на якесь без­талання сво­го си­на?.. Гос­подь з ни­ми! Хай до­жи­ва во­на ві­ку на своєму добрі, а я… Я, як бач: знай­шов собі за­хист і ро­бо­ту! Ко­ли б ти знав, що за доб­ру ду­шу та сер­це має оцей тем­ний та не­об­те­са­ний му­жик, як йо­го усі ве­ли­ча­ють, йо­му просвіти бра­кує - прав­да! Та де ж йо­му її узя­ти, ко­ли йо­му й хліба не стає?! А що до душі та до сер­ця, - то хай наші просвіти­телі по­пов­чаться у йо­го і доб­ро так лю­би­ти, і ли­хе про­ща­ти… Я, Пет­ре, з цим сірим му­жи­ком ко­сив по катери­нославських сте­пах; тя­гав чу­же доб­ро з ба­рок і наг­ру­жав суд­на на Дніпрянсько­му ли­мані, був по вся­ких за­во­дах… І всю­ди він од­на­ко­вий! Все він теп­лий, привітний… Те­пер-от - рибал­кую…

Що ж те­бе сю­ди при­ве­ло?

- Сюди?.. От ви й в Києві жи­ве­те і людьми освіче­ни­ми зо­ве­тесь! Здається б, по­винні по­вер­ну­ти очі на гро­мадські спра­ви… Ко­му ж то більше, як не вам?.. Ко­ли ба­чу - кий біс! Вас гор­не до се­бе на­ука, просвіта, ро­зу­мові за­ма­хи, а до жит­тя, до гро­мадських справ - вам не­має діла! А ко­ли б ви зна­ли, скілько сліз та го­ря ве­де за со­бою яка-не­будь од­на спра­ва, одна ус­та­но­ва, що, си­дя­чи в теп­лих ха­тах, вига­дують ваші ж просвіти­телі! Вам бай­ду­же, що зро­бив з ри­балками хоч би один тілько за­кон про орен­ду озер та за­то-ків?! Уда­ви­ла б Київ тая ти­ся­ча-дру­га рублів, що най­має він свої рибні ло­ви?.. А, по­ди­вив­ся б ти! скільки-то рук зо­сталося без ро­бо­ти, скілько го­лод­них ротів швен­дяє по го­ро­ду?! По­ди­вив­ся б ти, яка дра­ма, німа дра­ма, йшла і ще йде он по тих обідра­них, об­лу­па­них хат­ках? Там з го­ло­ду лю­ди зди­ха­ють! А яка шко­да, яка ве­ли­ка ут­ра­та в то­му, що зо­вуть во­ни "ду­хом предп­риимчи­вос­ти", ко­ли б во­на зас­ну­ва­лась не на ку­лацькому праві, не на гро­шах орен­дарів, а на праці на­мо­зо­ле­них рук ро­бо­чо­го лю­ду? Спер­шу всі ці ри­бал­ки діли­лись на не­ве­личкі гур­ти; ко­жен гурт мав свій гро­мадський невід, свої сітки, свої снасті; чо­ловіки ло­ви­ли ри­бу; жінки їх пе­реп­ро­ду­ва­ли - і за­робітком діли­ли­ся порівну. Потім ска­за­ли: "пла­ти за во­ду!" Чув: за во­ду?! Хай так… Скла­ли­ся гур­том собі - пла­ти­ли! Чого б, здається, більше? Ні, знай­шли­ся такі, що зазд­ро ди­ви­лись і на сей за­робіток. За­му­ли­ла їм очі та щер­ба­та копійка, що ле­жить в ки­шені бідно­го чо­ловіка… Зазд­ро ста­ло, що в ри­бал­ки в ко­ши­ку тріпається де­ко­ли жи­ва осят­ри­на або стер­лядь… Во­ни ду­ма­ють, що він її уми­нає з бор­щем, або з юш­кою. А то­го й не ба­чать, що той ося­тер або тая стер­лядь тілько й бо­ро­нить йо­го від го­лод­ної смерті! А скілько во­на стоїла поріза­них пальців, без­сон­них нічок, три­во­ги сім'ї! - чи не ста­ло­ся там чо­го з чо­ловіком або батьком? чи не ковт­ну­ла йо­го чор­на дніпро­ва хви­ля?.. То­го ніхто не чув і не ба­чив… Ба­чить осят­ри­ну або стер­лядь - йо­му й зазд­ро стає! Щоб лоп­ну­ли ті не­на­жер­ливі очі!.. От і пішов він у ду­му і над­дав ти­ся­чею більше від ри­ба­лок… А наші просвіти­телі і то­му раді, - мо­же, що і їм пе­ре­па­де з тії ти­сячі!.. Завів орен­дар свій невід, сітки, снасті; по­най­мав ро­бо­чих і не пус­кає ніко­го на своїй часті ло­ви­ти… При­хо­диться дру­гим з го­ло­ду зди­ха­ти… Що йо­му за діло? Він ку­пив пра­во на улов, а ти хоч і зди­хай! Ко­ли в те­бе є гроші, - іди поміряй­ся з ним, а не­має - зди­хай!.. От яким по­би­том по­гиб­ли наші ри­бальські гро­ма­ди! Оце од­ну якось нас­тя­гав я; дер­жу, піду­чую бо­ро­тись, - та не знаю, що з цього вий­де… По­ки що все га­разд… Так ота­ке моє