Читати книгу - "Чорна рада, Куліш П."

class="p">Увійшли у світлицю, а там уже все готове на столі до обі­ду.

Шрам іще раз обняв Сомка.

- Сокіл мій, - каже, - ясний!

- Батьку мій рідний! - каже Сомко. - Я здавна привик зва­ти те­бе батьком!

Тоді Шрам сів конець стола, підпер руками сиву голову і гірко заплакав.

Усі засмутились. Здивовався гетьман. Знав він Шрамову ту­гу натуру; сам був притомен, як принесли до Шрама ко­за­ки сина, сім раз наскрізь пробитого кулями. Старий по­прощавсь із мертвим тілом мовчки і без плачу й жалю по­бла­го­сло­вив на погреб. А тепер ось іллється сльозами, мов на по­хоронах у Хмельницького, на тих смутних похоронах, що три дні гримали самопали, три дні сурмили смутно сурми, три дні лились козацькії сльози.

- Батьку мій! - каже гетьман, приступивши до Шрама. - Що за біда тобі склалась?

- Мені! - каже, піднявши голову, Шрам. - Я був би баба, а не ко­зак, коли б заплакав од свого лиха.

- Так чого ж, бога ради?

- А хіба ж нічого?.. У нас окаянний Тетеря торгується з ляхами за християнські душі, у вас десять гетьманів хапає­ться за булаву, а що Вкраїна розідрана надвоє, про те усім ба­йдуже!

- Десять гетьманів, кажеш? А нехай хоть один за неї вхо­пи­ть­ся, поки я держу в руках!

- А Іванець? А Васюта?

- Васюта старий дурень, з його химери сміються козаки; а Іва­нець гетьманує тілько над п'яницями. Давно я по­то­п­тав би сю ледар, да тілько честь на собі кладу!

- Так, ледар-то вони ледар, да й не дають твоїй геть­ман­сь­кій зверхності розширятись по Вкраїні!

- Хто тобі сказав? Од Самари до Глухова вся старшина зо­ве ме­не гетьманом, бо в Козельці на раді всі полковни­ки, оса­у­ли, сотники, всі значні козаки присягли мене слу­хати.

- Аже ж сьому правда, що Васюта подав у Москву лист про­­тив твого гетьманства?

- Правда, і якби не сива голова Васютина, то зробив би я з ним те, що покійний гетьман із Гладким.[44]

- Ну, і тому правда, що Іванця в Січі огласили гетьманом?

- І тому правда; так що ж? Хіба не знаєш юродства запо­ро­зь­кого? У них що ватажок, то й гетьман.

- Знаю я його добре, пане ясновельможний! Тим-то й бо­юсь, щоб вони не заподіяли тобі якої пакості. Окаянна сі­рома нишпорить усюди по Вкраїні да баламутить голови по­спі­ль­ству. Хіба не чув ти поголоски про чорну раду?

- Химера, батьку! Козацьке слово, химера! Нехай лиш ви­їдуть у Переяслав царські бояре, побачимо, як та чорна ра­да устоїть против гармат! Запорожців тоді я здавлю, як ма­ку­ху, гетьмана їх поверну в свинопаси, а дурну чернь на­в­чу ша­ну­ва­ти гетьманськую зверхність!

Подумав Шрам да й каже:

- Од твоїх речей душа моя оживає, яко злак од божої ро­си. Ті­лько смущає мене, що запорозькі ґультаї баламу­тять не од­но сільське поспільство, бунтують вони й міщан про­тив ко­зацтва.

- Знаю й се, - каже Сомко, - і, правду тобі сказати, воно мені й дармо. Нехай наш казан закипить іще й з другого боку, щоб ізварилась каша. А то козаки дуже вже розопсі­ли: «Ось ми-то люде, а то все грязь! Нехай годує нас по­спі­ль­ство, а на­ше козацьке діло - тілько по шинках вікна да пля­шки би­ти». Потурай тілько їм, то якраз заведуть на Вкра­їні шляхе­т­сь­кії звичаї і заколотять миром не згірше. Уже ж, здається, По­льща нас добре провчила, уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди. Ні, нехай у мене всяке, нехай і мі­ща­нин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Вкраїні і правда, і сила.

Шрам за сі слова обняв і поціловав гетьмана.

- Дай же, - каже, - боже, щоб твоя думка стала думкою вся­­ко­­го доброго чоловіка на Вкраїні!

- І дай, боже, - додав Сомко, - щоб обидва береги Дні­провії при­клонились під одну булаву! Я отсе, скоро одбуду цар­сь­ких бояр, хочу йти на окаянного Тетерю. Виженем недо­ля­ш­ка з України, одтиснем ляхів до самої Случі, да, де­ржачись за руки з Москвою, і громитимем усякого, хто покуситься сту­пи­ти на Руськую землю!

Шрам аж помолодшав од такої речі.

- Боже великий! Боже милосердний! - каже, простягши ру­ки до образа. - Положив єси йому в душу мою найдорож­чу ду­м­ку, поможи ж йому й доказати сю справу!

- Годі ж уже про великі діла, - каже Сомко, - давайте ще про малії. Не добро бути чоловіку єдиному. Треба, щоб у геть­­ма­на була гетьманша. Отже ознаймую перед усіма, хто тут єсть, що давно вже зложив руки з панією Череванихою за її дочку Олександру. Тепер благослови нас, боже, ти, па­но­тче і ти, па­ні­матко!

Да так говорячи, узяв за руку Лесю, да й поклонились обоє ба­тькові і матері.

- Боже вас благослови, дітки мої! - каже Черваниха.

А Черевань щось хоче сказати, да не зможе вимовити й сло­ва, а тілько - «бгатику!» да й замовкне.

Шрам глянув на свого Петра, а Петро стоїть коло вікна бі­лий, як крейда. Може, старому й жаль стало сина, тілько не та­кий Шрам був батько, щоб дав кому догадатися.

- Що ж ти нас не благословляєш, панотче? - каже Сомко Че­ре­ваневі.

- Бгатику, - каже Черевань, - велика мені честь оддать до­ч­к­у за гетьмана, тілько вона вже не наша, а Шрамова: учо­ра в нас було півзаручин.

- Як же се так сталось, паніматко? - обернувсь тоді Сомко до Череванихи.

Вона хотіла вимовитись, но Шрам припинив її, взявши за руку, і рече:

- Нічого тут не сталось, пане ясновельможний. Я сватав Ле­сю за свого Петра, не знаючи про ваш уклад. А тепер луч­­че я сво­го сина оддам у ченці, ніж би став тобі з їм на дорозі! Не­­хай благословить вас бог, а ми собі ще найдем. Сього цві­ту, кажуть, багато по всьому світу.

- Ну, будь же ти в мене за рідного отця, і благословіте нас укупі.

Тоді Шрам став поруч із Череванем; діти їм уклонились до землі; вони їх і благословили.

Як ось під вікном хтось:

Пугу-пугу!

Сомко усміхнувсь:

- Се, - каже, - наш юродивий Кирило Тур. І звелів одві­то­ва­ти по-запорозьки: «Козах з Лугу», бо запорожці здоров­ка­ли­сь, мов хиже птаство в степу.

- Не знаю, синку, - каже Шрам, - що за неволя тобі води­ть­ся з сими пугачами. Городовому козакові треба стере­г­тись їх, як огню.

- Правда твоя,