Читати книгу - "Тіні забутих предків, Коцюбинський"

ли­це? Тоді, пам'ятаєш, як би­лась ста­ри­ня на­ша, а я тремтіла під во­зом, ба­ча­чи кров…

- Ти побігла по­то­му, я ки­нув твої уплітки в во­ду, а ти да­ла мені цу­ке­рок…

- Я те­бе по­ко­ха­ла од­ра­зу…

Вони все заг­луб­ля­ли­ся в ліс. Чорні сме­ре­ки доб­ро­душ­но прос­тя­га­ли над ни­ми свої мох­наті ла­би, на­че бла­гос­лов­ля­ли, скрізь па­ну­ва­ла стро­га, в собі замк­ну­та ти­ша, і тільки в до­ли­нах роз­би­ва­лась шу­мом пінис­та сва­во­ля по­токів. І

- Раз я хотіла те­бе на­ля­ка­ти й схо­ва­лась. За­пор­па­лась в мох, за­ри­лась у па­по­роть і ле­жа­ла ти­хенько. Ти кли­кав, шу­кав, ма­ло не пла­кав. А я ле­жа­ла й ду­си­ла у собі сміх. А ко­ли врешті знай­шов, шо ти зро­бив зо мною?..

- Ха-ха!

- Ігій! Безвс­тид­ни­ку єден…

Мило на­ду­ла гу­би і так лу­ка­во пог­ля­да­ла на нього.

- Ха-ха! - сміявся Іван.

- Ха-ха! - сміяли­ся обоє, при­ту­лив­шись до се­бе.

Вона на­га­да­ла йо­му всі їхні ди­тячі за­ба­ви, хо­лодні ку­пелі у по­то­ках, жар­ти і співан­ки, стра­хи і втіхи, га­рячі обійми і му­ку роз­лу­ки. Всі ті милі дрібнич­ки, які гріли їм сер­це.

- Чому так дов­го не вер­тав з по­ло­ни­ни, Іван­ку? Шо там ро­бив-есь?

Івана кортіло їй роз­ка­за­ти, як йо­го кли­ка­ла у по­ло­нині лі­сна, приб­рав­ши го­лос Марічки, але він об­ми­нав то­ту зга­д­ку. Свідомість йо­го двоїлась.. Чув, що ко­ло йо­го Марічка, і знав, що Марічки не­ма на світі, що се хтось інший ве­де йо­го у безвісті, у не­деї, щоб там за­гу­би­ти. А про­те йо­му доб­ре бу­ло, він йшов за її сміхом, за її ще­бе­тан­ням діво­чим, не бо­ячись нічо­го, лег­кий й щас­ли­вий, яким був ко­лись.

Всі йо­го кло­по­ти і тур­бо­ти, страх смерті, Па­лаг­на і во­ро­жий мольфар - все ку­дись щез­ло, все од­летіло, на­че ніко­ли нічо­го та­ко­го не бу­ло. Без­жур­на мо­лодість й радість зно­ву во­ди­ли йо­го по сих без­люд­них вер­хах, та­ких мерт­вих й са­мотніх, що навіть лісо­вий шепіт не міг вдер­жа­тись там та спли­вав у до­ли­ну шу­мом по­токів.

- А я те­бе все виг­ля­да­ла та й все че­ка­ла, ко­ли з по­ло­ни­ни по­вер­неш. Не їла, не спа­ла, співан­ки роз­гу­би­ла, світ мні зі­в'яв… По­ки ми ся та й лю­би­ли, сухі ду­би цвіли, а як ми ся ро­з­лу­чи­ли, си­ренькі пов'яли…

- Не ка­жи так, Марічко, не ка­жи, люб­ко… Те­пер ми вже ра­зом та й довіку укупі бу­дем…

- Довіку? Ха-ха…

Іван здриг­нув­ся і став. Су­хий зловісний сміх різнув йо­му по серці. Неймовірно озир­нув­ся на неї.

- Смієшся, Марічко?

- Шо ти, Іван­ку! Я не сміялась. То тобі вчу­лось. Ти вже при­с­тав?

Тобі труд­но іти? Ходім ще трош­ки. Ходімо!..

Вона бла­га­ла - і він пішов далі, міцно при­тис­нув­шись пле­чем до пле­ча, з од­ним ба­жан­ням - йти так, щоб не ли­ши­тись по­за­ду і не по­ба­чить, що у Марічки замість одежі, замість спи­ни… Е, що там… не хотів ду­мать.

Ліс все густішав. Прілий дух гни­лих пнів, за­пах кла­до­ви­ща лісно­го йшов на них з пущі, де трухліли мертві сме­ре­ки та гнізди­лись по­гані гри­би - га­дяр і го­лубінка. Ве­ликі ка­мі­ння хо­лоділи під слизьким мо­хом, голі корні сме­рек за­плі­та­ли стеж­ки, вкриті верст­вою су­хої глиці.

Вони йшли далі й далі, за­би­ра­лись в хо­лод­ний і неп­ри­вітний глиб вер­хо­вин­них лісів.

Прийшли на по­лян­ку. Тут бу­ло тро­хи ясніше, сме­ре­ки на­че замк­ну­ли по­за со­бою чорність гли­бо­кої ночі.

Враз Марічка здриг­ну­лась і ста­ла. Ви­тяг­ла шию і нас­лу­ха­ла. Іван помітив, як три­во­га слиз­ну­ла по об­личчі у неї, зве­ла її бро­ви. Що ста­лось? Але Марічка не­терп­ля­че спи­ни­ла йо­го пи­тан­ня, пок­ла­ла па­лець на гу­би на знак мов­ча­н­ня і рап­том зник­ла. Все се ста­лось так нес­подіва­но й чуд­но, що Іван не встиг спам'ята­тись.

Чого во­на на­ля­ка­лась, ку­ди й чо­го втек­ла? Він пос­то­яв тро­хи на місці, сподіва­ючись, що Марічка надійде за­раз, але ко­ли її дов­го не бу­ло, він сти­ха пок­ли­кав:

- Марічко!..

М'яке за­пи­на­ло сме­ре­ко­во­го гілля ковт­ну­ло той пок­лик, і знов бу­ло ти­хо.

Іван стри­во­живсь. Хотів шу­ка­ти Марічку, але не знав, в який бік іти, бо не помітив, ку­ди во­на зник­ла. Ще го­то­ва десь заб­лу­ди­тись у лісі або зірва­тись у прірву. Чи не пок­ла­с­ти ват­ру? По­ба­чить во­гонь і бу­де зна­ти, ку­ди вер­ну­тись.

Іван на­ки­дав су­хих га­лу­зок і підпа­лив. Во­гонь потріщав тро­хи підспо­дом і виг­нав дим. А ко­ли дим за­ме­тавсь над вог­нем, за­ме­та­ли­ся тіні кост­ру­ба­тих сме­рек і за­люд­ни­ли по­лян­ку.

Іван сів на пеньок і об­ди­вив­ся. По­ля­на бу­ла за­ки­да­на вся трух­ля­ви­ми пня­ми, ко­лю­чою сіткою гост­рих вершків, між яки­ми ви­лась ди­ка ма­ли­на. Спідні га­луз­ки сме­рек, тонкі й по­сохлі, зви­са­ли до­до­лу, як ру­да бо­ро­да. Сум зно­ву об­няв Іва­на. Він зно­ву був сам. Марічка не йшла.

Закурив люльку і вдив­ляв­ся в во­гонь, щоб чим-не­будь ско­ро­ти­ти че­кан­ня. Му­си­ла ж врешті прий­ти Марічка. Йо­му навіть зда­ва­лось, що він чує її хо­ду і тріск під но­га­ми гілля­чок. О! Врешті, во­на… Хотів вста­ти і піти їй на­зустріч, але не встиг. Сухі гілляч­ки роз­су­ну­лись ти­хо, і з лісу вий­шов який­сь чо­ловік.

Він був без одежі. М'яке тем­не во­лос­ся пок­ри­ва­ло все йо­го тіло, ото­ча­ло круглі і добрі очі, зак­ли­ни­лось на бо­роді і зви­са­ло на гру­дях. Він склав на ве­ли­кий живіт за­рослі вов­ною ру­ки і підійшов до Іва­на.

Тоді Іван зра­зу йо­го впізнав. Се був ве­се­лий чу­гай­стир, до­б­рий лісо­вий дух, що бо­ро­нить лю­дей од ня­вок. Він був смер­тю для них: зло­вить і роз­де­ре.

Чугайстир доб­ро­душ­но всміхнув­ся, кліпнув лу­ка­во оком і пос­пи­тав Іва­на:

- Куди побігла?

- Хто?

- Нявка.

«Се він про Марічку,- з ля­ком по­ду­мав Іван, і сер­це за­ка­ла­та­ло йо­му в гру­дях.- Ось чо­го во­на зник­ла!..»

- Не знаю… Не видів,- бай­дуж­но обізвав­ся Іван і зап­ро­сив чу­гай­ст­ра:

- Сідайте.

Чугайстир сів на пеньок, обт­ру­сив­ся з су­хо­го лис­ту і про­с­тяг до вог­ню но­ги.

Обоє мов­ча­ли. Лісо­вий чо­ловік грівсь ко­ло ват­ри та роз­ти­рав собі круг­лий живіт, а Іван ду­мав упер­то, яким би чи­ном дов­ше зат­ри­мать чу­гай­ст­ра, щоб Марічка як­най­далі встиг­ла втек­ти.

Але чу­гай­стир сам до­поміг.

Підморгнув до Іва­на лу­ка­вим оком і обізвав­ся:

- Може б, ти трош­ки пішов зо мною у та­нець?

- А чо­му б ні? - ра­до підняв­ся Іван. До­ки­нув у ват­ру сме­річчя, пог­ля­нув на пос­то­ли, обс­мик­нув со­роч­ку на собі і став до тан­цю.

Чугайстир пок­лав во­ло­хаті ру­ки на бо­ки і вже хи­тав­ся.

- Ну, по­чи­най!..

Що ж, як по­чи­на­ти, то по­чи­на­ти.

Іван туп­нув на місці, вис­та­вив но­гу, струс­нув усім тілом і поп­лив в легкім гу­цульськім танці. Пе­ред ним смішно ви­хи­ляв­ся чу­гай­стир. Він приж­му­рю­вав очі, поц­мо­ку­вав ро­том, тру­сив жи­во­том, а йо­го но­ги, об­рослі, як у вед­ме­дя, незг­раб­но туп­ця­ли на однім місці, зги­на­лись і роз­ги­на­лись, як грубі обіддя. Та­нець, ви­ди­мо, йо­го загрівав. Він вже підска­ку­вав ви­ще, присідав ниж­че, до­да­вав собі ду­ху ве­се­лим бур­чан­ням