Читати книгу - "Варіанти, Роберт Шеклі"

м'яких речей, щоб краще оцінити свою твердість. Роботи з околиць міста Скенектаді страшенно люблять, щоб їх називали білими шкіряними людьми. Серед громади роботів не з'явився жоден Фройд, щоб це пояснити.

Коли роботи ходять, вони випльовують гаряче мастило, точнісінько як автомобілі.

Роботи вдають, ніби їдять. Є чорний робот, що живе на 125-й вулиці та водить рожевий Cadillac. Є роботи-євреї, вправні в екзегезі, їхні механічні частини скрапують курячим жиром. Є роботи-гомосексуали, які танцюють і насолоджуються.

Колись один молодий робот зайшов далеко від свого заводу. Загублений і самотній, він ішов по густому лісу...

Як у добре пам'ять мав наш робот! На нього найшло своєрідне божевілля. Туманність бажань здавалася реакцією, з якою можна жити. Робот вважав, що Мішкін недосконалий, але милий. Така була закладена в нього програма, і робот знав, що він не знає, як позбутися її.

21. Голоси предків пророчать прогнозованість експериментальних психозів, створених експериментальними психами

— Мішкіне! Заходь! Тобі нема чого втрачати, крім твоїх упереджень!

— Ціна допуску — твій засновок.

— Ну ж бо, Мішкіне, хлопче, забудь той нудний старий клопіт через потрібну запчастину. Позбудься його й живи тут і тепер.

— Повісь свою логіку отут.

— Єдиний спосіб вийти за межі систем повторення-примусу полягає в новаціях. У сингулярності замість регулярності. Ти ніколи не маєш прогнозувати свою реакцію. Ти маєш іти по світу, наче це таки світ.

— Мішкіне! Ти не маєш жити так, наче твоє життя — готування до життя. Підготовка — ілюзія. Те, до чого ти, як думаєш, готуєшся, — це те, що ти робиш безпосередньо тепер, тобто готування.

— Князю Мішкіне, я прошу тебе прокинутись і збагнути, хто ти.

— Ти шукаєш об'єкт, зафіксований у твоїй пам'яті, наче камінець у неглибокому ставку. Може, це й зворушливо, але непереконливо. Ти думаєш, ніби маєш шукати й далі? Просто тепер ти можеш покласти край майбутнім пошукам, навіть не знаючи про це!

— Мішкіне, ось яйце, яке ти шукатимеш!

— Я загубив свій улюблений черевик за прикрих обставин. А Мішкін тепер знайшов його.

— Мішкіне, він просто тут — Святий Ґрааль!

— Слово честі! Він знайшов загублену Атлантиду!

— Хай йому грець! Він знайшов загублену німецьку міну!

— Хай буде проклятий, якщо він не натрапив на Гріб Господній!

— Цей напад на твою мету смертельно небезпечний, але йому не слід чинити простодушний опір. Деякі речі, які пожирають нас, стимулюють нас. Інколи нам треба спокійно дозволити, щоб нас з'їли.

— Відчиніть браму! Нехай пройде Мішкін!

— Я відчуваю витік пам'яті. Тут хтось неуважний.

— Мішкін знайшов Білу Богиню!

— А також горщик золота і край веселки; таємну печеру, де живуть сирени; могилу Карла Великого; залу Барбаросси; Сивілині книги; філософський камінь — якщо назвати бодай малу частку.

22

Мішкін жив у гарненькому будиночку з гарненькою невеличкою дружиною, гарненьким маленьким виноградним кущем. Майже все, що він мав, було гарненьким і невеликим. Були, звісно, винятки, а саме: гарненький великий пес, аж ніяк не гарненький великий стілець, зовсім негарна маленька машина. Тим не менш, майже все інше було таким гарненьким, яким тільки може, і таким маленьким, як можна сподіватися.

Одного дня –

СПАЛАХ МАЙБУТНЬОГО!

На перший погляд він здавався старим: сиве волосся, непевна хода, слинява нижня губа, вицвілі очі, вкрита рудими цятками рука. Усі стверджували, що йому вже за сімдесят. Тож яким був подив, коли з'ясували, що його справжній хронологічний вік — лише двадцять три роки.

— Одна подія зборознила мене так, — тремтячим голосом проказав старигань.

— Мабуть, була напрочуд тяжка, — припустив Мішкін.

— Ще буде, — відказав старий. — Бачите, внаслідок одного хибного перемикання в просторово-часовому континуумі я пам'ятаю про подію, яку переживу тільки в майбутньому. Дієслівні часи трохи плутані, але, я певен, ви знаєте, що я маю на увазі.

— Думаю, так, — погодився Мішкін. — Але якою була — чи то ще буде — подія, яка вже так разюче змінила вас?

— Юначе, — відповів старигань, — я був там, де Земля провадила свою останню й найбільшу битву проти чорних пекельних створінь із Далекого Арктура.

— Розкажіть мені про це, — попросив Мішкін.

— Я саме й збирався, — проказав старигань і вмостився якомога зручніше, дбаючи про ламкість своїх кісток.

23. Земля проти чорних пекельних створінь із далекого Арктура

Космічний корабель капітана Джона Макроя, ХК-12Х класу «Супердредноут», патрулюючи за Південним гребенем Зоряного поясу, першим уловив сигнал, про який невдовзі дізналася і стала боятися вся Терра. Але це було на початку, а перший натяк на щось недобре надійшов від радиста другого класу Ріпа Галлідея, що прийшов у капітанську каюту зі стривоженим виразом свого непоказного, всіяного ластовинням обличчя.

— Сідайте, Ріпе, — гаркнув капітан. — Чогось вип'єте? Лі Панхао, наш приязний кантонський куховар, заварив якесь високоенергетичне какао, яке справді б'є в голову. А як щодо солодкого печива, спеченого зі справжнім марсіанським шоколадом?

— Ні, дякую, капітане, саме зараз нічого.

— Тоді відхиліться назад у цьому зручному кріслі, а ми послухаємо, що у вас на думці.

Ріп Галлідей відхилився назад, але з дрібкою шанобливої пильності. Тієї пори, коли всі начальники дотримувалися досконалої безкласовості, переважала крайня неформальність. Ця система працювала, бо підлеглі задовольнялися своїм становищем, ніколи не зазіхали на щось більше й завжди дотримувалась досконалого ступеня поваги.

— Що ж, сер, я...

— Будь ласка, Ріпе, жодних «серів» у цій каюті. Називайте мене просто Джон.

— Гаразд, сер, Джоне, я, як звичайно, прослуховував радіодіапазони 6В2, але цього разу скористався випадковим селектором точного налаштування, просто, щоб побачити, як він працює. Якщо ви, сер, пам'ятаєте рівняння Талберґа-Мартіна, вони постулюють...

Капітан усміхнувся й простяг широку, м'язисту рожеву долоню:

— Ріпе, радіо — ваша сфера. Я лише міжгалактичний далекобійник. Я ніколи не виходив за межі сигматичних серійних трансформацій. Тому розмовляйте простою мовою — що ви там зловили?

— Сигнал, — похапцем відповів Ріп. — Він був достатньо гучним, щоб куснути мене за вухо, перш ніж програма урвала його.

Капітан кивнув головою:

— Тож немає причини для тривоги? Певне, то був зоряний радіоефект?

Галлідей похитав головою:

— Не поблизу від нас.

— Відхилення зареєстрували?

— Неможливо через нашу теперішню швидкість і координати.

— А це не може бути механічно створений електростатичний ефект, можливо, спричинений концентрацією космічних уламків, які труться один об одного?

—