Читати книгу - "Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета, Вітольд Гомбрович"

(тихше, понуро): Уклонися мені... Я потребую, щоби хтось мені вклонився...

КАМЕРГЕР (наслухаючи): Хтось іде.

КОРОЛЬ (тяжко): А тоді сховаймося.

Ховаються за канапою. Заходять, скрадаючись, Принц із ножем у руці, слідом за ним Цирил, несе кошика з накривкою.

ПРИНЦ: Куди вона пішла?

ЦИРИЛ (зазираючи крізь двері вглибину): Тихше. Вона тут.

ПРИНЦ: Що робить?

ЦИРИЛ: Ловить мух.

ПРИНЦ: Ловить?

ЦИРИЛ: Позіхає.

ПРИНЦ (стискаючи ножа): Ну, то спробуймо... Раз-два-три...

Пильнуй, чи хтось не йде, приготуй кошика...

Цирил відкидає накривку. Принц скрадається до дверей.

КОРОЛЬ (збоку, до Камергера): О, то Філіпко теж!...

КАМЕРГЕР: Тихо...

ЦИРИЛ (який дивиться на Принца збоку): Філіпе, ні — припини!

Філіпе, бо я зчиню ґвалт!

ПРИНЦ: Нерви?

ЦИРИЛ: Це неможливо! Ти з ножем скрадаєшся до цієї хирлячки! (Вибухає тихим сміхом.) Це не вдасться — ні, це не вдасться!... Умертвляти, умертвляти таку?!.. І цей кошик! Цей кошик!

ПРИНЦ: Припини! (Кладе ножа.) Кошик технічно необхідний.

ЦИРИЛ: Ти не усвідомлюєш — не бачиш себе збоку.

ПРИНЦ: Припини зрештою!

ЦИРИЛ (зазираючи): Засинає. Заснула, мабуть...

ПРИНЦ: Заснула?

ЦИРИЛ: Цить. Начебто так... Куняє... На кріслі...

ПРИНЦ (зазираючи): Зараз або ніколи! Якщо зараз, то без болю... Спробуй ти!

ЦИРИЛ: Я?

ПРИНЦ: Тобі це легше — ти чужий, ти з нею на рівній нозі, не є її об’єктом, вона не кохає тебе. Цириле, зроби це для мене. Лише мить... Це операція, процедура — вона не відчує... Не дізнається, пам’ятай, що в ту саму мить, якої ти це зробиш, її вже не буде, це відбудеться поза нею — це легко — це наша дія, одностороння, її це взагалі не стосується...

ЦИРИЛ: Що легше, то, власне кажучи, важче (бере ножа).

ПРИНЦ: Ні-ні-ні!

ЦИРИЛ: Ні?

ПРИНЦ: Цілковито так, наче я мушу курку зарізати.

ЦИРИЛ: Не можна? Здавалось би — можна, а таки не можна. Що, до лиха? Вона для цього надто слабовита — хоровита — ба, якби це була дорідна рум’яна баба, але бліда... Бліду не можна.

ПРИНЦ: Сюди хтось дивиться.

ЦИРИЛ: Це я дивлюся.

ПРИНЦ: Ні, це хтось бачить — хтось усе бачить.

ЦИРИЛ: Це я бачу.

ПРИНЦ: Так, ти дивишся на мене, а я на тебе. Іди, я волію сам. Сам це виконаю. Процедура, щоправда, жахлива, а таки процедура. Я волію бути жахливим впродовж змигу ока, ніж жахливим усе життя. Стань за дверима, я це сам...

Цирил виходить.

Сам. Для неї це збавлення... Край стражданням — для мене також... Це раціональна процедура, раціональна... Гм... (Роззирається, бере ножа, кладе назад.) Цириле!

КОРОЛЬ (збоку, дуже збуджений): У-ух, нездара!

ЦИРИЛ: Що там? (Повертається.)

ПРИНЦ: Самому ще гірше. Людина, коли вона там, розростається... до розмірів... (Слухає.) Що це?

ЦИРИЛ: Дихає. (Наслухає.)

ПРИНЦ: Дихає... (Зазирає.) Ба! Як вона дихає — як живе собі там у собі — по вуха в собі... занурена, замкнена в собі... Не вийде з цього нічого... (Бере ножа.) Що ж, устромити в тіло... Але в цьому є страшенна важкість... Є страшенна легкість, а в цій легкості, власне, страшенна важкість.

Заходить Іза.

ІЗА (бачить ножа): Що це? (Зазирає у двері.) Вбивство!

ПРИНЦ і ЦИРИЛ: Цить...

ІЗА: Вбивство... Ти хочеш стати вбивцею?

ПРИНЦ: Мовчи! Не втручайся! Я тут залагоджую свої приватні справи. Коли залагоджу, прийду. Іди звідси!

ІЗА: І ви тут? Ви допомагаєте в цьому?

ЦИРИЛ: Дурня! Філіпе, ходімо, це дурня! Киньмо це!

КОРОЛЬ (збоку): Дурня! Нумо!

ІЗА: Ходіть звідси!

ПРИНЦ (зазирає): Спить.

ІЗА: Ну то нехай собі спить. Чого тебе турбує, що вона спить?

Філіпе, я також спатиму... нині вночі.

ПРИНЦ: Тихо! Зітхнула!

ІЗА: Філіпе, я також зітхатиму... цієї ночі. Припини нею перейматися. Тут є я! Припини цікавитися нею, припини її вбивати... Ходімо.

ПРИНЦ: Щось їй сниться... Якісь сни?

ІЗА: Ну то нехай сниться. Я розповім тобі, що снилося мені. Мені снився ти. Ходімо.

ПРИНЦ: Мабуть, її сни про нас. Вона снить нами. Мною, тобою. Ми там, усередині.

ІЗА: Де? У якій середині?

ПРИНЦ: У її середині. Хіба не чуєш, як вона болісно спить? Як жорстоко дихає? Як тяжко працює усередині себе, як ми обоє провалюємося в неї, і вона робить із нами все, що заманеться, — цікаво, що вона там виробляє з нами, як вона нас там використовує?..

ІЗА: Ти знову став ненормальним? Ти не можеш перестати бути ненормальним.

ПРИНЦ (постійно пошепки): Я нормальний, але не можу бути нормальним, якщо хтось інший ненормальний. Добре, я буду нормальним, і ти також будеш нормальною, ну й що з того, якщо хтось інший, ненормальний, приграватиме з боку нашої нормальності на такій малій дудці: тра-ля-ля — а ми танцюємо — ми танцюємо...

ІЗА: Філіпе, і це після того, що було між нами вчора вночі?

ПРИНЦ (наслухає): Хропе.

ІЗА: Що?

ПРИНЦ: Хропе.

ІЗА: Ні, це вже переходить усякі межі.

КОРОЛЬ (збоку): Переходить! Нумо! Нехай переходить. Ух-ух! Переходь!

ПРИНЦ (мимохіть відповідає йому): Я не можу перейти. Що це таке? Хто це сказав? Що тут таке в цій кімнаті? Дивіться, як усе тут по-дурному — ці меблі (копає фотель).

КОРОЛЬ: По-дурному! Ух-ух!

КАМЕРГЕР: Тихо!

ЦИРИЛ: Уб’ємо її або ходімо звідси, бо я довше не можу тут стояти, отак, із цим кошиком, я вже піду, взагалі втечу. Втечу із замку. Я не можу довше бути отак, на припоні — не можу.

ПРИНЦ: Я мушу перейти! Мушу!

КОРОЛЬ: Гайда!

ІЗА: Поцілуй мене. (До Цирила.) Нехай він мене поцілує.

ПРИНЦ (наслухаючи): Плямкнула!

ІЗА: Годі. Я йду.

ЦИРИЛ: Принце, поцілуй. До дідька, зробіть щось, щоби він вас поцілував. Нехай він вас поцілує!

КОРОЛЬ: Нехай поцілує! Ух-ух! Нумо!

КАМЕРГЕР: Тихо!

ІЗА: Я не буду вижебрувати поцілунок. Не стоятиму годинами разом із цим кошиком і з цим ножем під дверима цієї негідниці. Годі. Я йду назавжди. Це занадто.

ПРИНЦ: Не залишай мене! Ізо, я поцілую тебе. Зажди!

ІЗА (відштовхує його): Не хочу! Відпусти мене, будь ласка! Я не хочу тут, на замовлення, під дверима, без жодного сенсу, із цим кошиком, із цим ножем. Які ще поцілунки? Облиште мене.

КОРОЛЬ (далі за канапою): Нумо! Гайда! Вперед!

ПРИНЦ: Холоднокровності. Передусім холоднокровності, інакше всі ми звихнемося з ума. Тихше, бо вона прокинеться... Ізо! Зажди. Не так різко. Я не можу втратити тебе. Не заражайся цією ненормальністю. Авжеж, я згоден, цей поцілунок за таких обставин немає сенсу, та попри все ми поцілуємося — поцілуємося, начебто це все нормально... заради Бога, вдаваймо нормальних, якщо вже не можемо бути нормальними, бо інакше ми не виберемося звідси. Я не бачу іншого виходу, тільки поцілунок, це якось