Читати книгу - "ВІЙН@: битви в кіберпросторі, Шейн Харріс"

приміщення. А сама програма отримала кодову назву «Зоряний спалах» (Starburst). За кілька тижнів, 31 жовтня 2001 року, назву змінили на «Зоряний вітер» (Stellar Wind). Колектив відділу отримав удосталь нової техніки: 50 серверів для зберігання й обробки нових даних, зібраних у рамцях програми «Зоряний спалах». В агентстві не хотіли, щоб хтось здогадався про новий відділ, для якого закуповували велику кількість нового обладнання. Тому представники влади попросили виробника серверів скерувати партію товару, призначену для іншого замовника, до АНБ, нікому не розповідаючи про це. 13 жовтня у супроводі поліцейського ескорту сервери доправили до Форт-Міда.

Під час зустрічей із командою «Зоряного спалаху» 6 і 7 жовтня Гейден підкреслював, що несанкціонований збір інформації, переданої чи отриманої мешканцями Сполучених Штатів, спричинений гострою необхідністю і буде тимчасовим. Проте його слова спростовував бюджет програми у сумі $25 млн – аж надто великий як для програми, що мала тривати лише 30 днів.

Протягом першого тижня після старту програми майже 90 працівників АНБ отримали допуск до роботи. Після підписання ухвали Бушем двоє фахівців з офісу головного юрисконсульта АНБ переглянули програму й визнали її законність. Юридичний відділ не задокументував і не обґрунтував свого висновку.

До 7 жовтня, через три дні після підписання ухвали, новий відділ працював двадцять чотири години на добу, без вихідних, перемелюючи метадані, висмоктані електронними фільтрами АНБ. Двадцять аналітиків і розробників програмного забезпечення працювали в три зміни. Чимало нинішніх учасників програми власноруч вибудовували ланцюжки контактів агентів російської розвідки за часів холодної війни. Тепер цей процес був автоматизований і охоплював членів «Аль-Каїди» та тих, хто надавав цій організації фінансову і політичну підтримку або міг долучитися до терористів.

Якщо аналітик волів відстежити кожну людину в списку контактів об’єкта стеження й усі її зв’язки, потрібно було проаналізувати ланцюжок контактів, що охоплював мільйони осіб. Аналітики називають кожну ланку в ланцюжку контактів «стрибком». Відстеження кожного такого «стрибка» задля пошуку людей, пов’язаних із вихідним об’єктом, нагадує гру «Шість кроків до Кевіна Бейкона», в якій гравці намагаються знайти зв’язок між цим популярним актором та якимось іншим актором, який знімався разом із ним у кіно або телесеріалі. Відділ звітував Гейденові щотижня, а його заступникові щовечора, і це свідчить про надзвичайну важливість нового методу боротьби з тероризмом.

Центр мав партнерів не лише в АНБ, а й за межами Форт-Міда. Агентство розвідки вибудувало антитерористичну «конвеєрну лінію», щоб надсилати в Центр специфічні завдання й аналізувати результати ланцюжків контактів. ФБР і ЦРУ давали Центрові вказівки щодо вибудовування ланцюжків контактів усередині Сполучених Штатів. Телефонні та інтернет-компанії також почали надсилати АНБ інформацію – записи телефонних розмов і текстові повідомлення, надіслані електронною поштою або через месенджери. Збір даних, які перебували в руках корпорацій, доручили групі спецоперацій із джерелами інформації АНБ – головному посередникові і провіднику співпраці з телекомунікаційними компаніями, інтернет-службами, операторами зв’язку та іншими компаніями, що передавали й зберігали інформацію, потрібну АНБ. Агентство встановило своє обладнання на технічному устаткуванні та інсталювало пристрої стеження на комп’ютерах і мережах, які ці компанії контролювали. Один із провідних учасників програми, компанія AT&T, якій належить величезна частина телекомунікаційних мереж, мала неподалік штаб-квартири АНБ у Форт-Міді секретний підрозділ, який віддавна постачав розвідці інформацію про більшість міжнародних телефонних розмов. У рамцях програми зі збору інформації в межах країни компанія дозволила урядові встановити обладнання для стеження також у своєму офісі в Сан-Франциско.

Не всі компанії здавалися без опору: одна з провідних фірм, Qwest Communications, відкинула вимогу агентства передавати телефонні метадані без судової постанови. Проте більшість компаній підкорялися вимогам агентства, покладаючись на запевнення в тому, що президент санкціонував збір інформації, узаконюючи його. Ці учасники телекомунікаційного ринку стали незамінними партнерами нової глобальної системи спостереження. І лише жменька керівників вищої ланки у цих компаніях знала про шпигунське устаткування АНБ. Працівники корпорацій отримували обмежений допуск до програми й мінімум необхідної інформації, щоб уникнути ризику викриття секретної місії АНБ. Натомість останнє відбирало працівників для роботи в програмі у ручному режимі. Конвеєр набирав обертів. Тридцять днів потому, як президент підписав надзвичайну ухвалу, нова програма стеження працювала уповні. Так народився військово-мережевий комплекс.

Звісно, нові повноваження АНБ, що дозволяли прослуховувати телефонні розмови й читати електронні листи, були важливими, але ще важливішим був масовий збір телефонних і мережевих метаданих, розгорнутий у рамцях кампанії «Зоряний вітер». Людині-аналітикові забракло б часу прослуховувати всі ці розмови й прочитувати таку кількість повідомлень, та й терористи, найімовірніше, спілкувалися б шифрами та не говорили б прямо про те, що й коли планують атакувати. Але вибудовування ланцюжка контактів могло викрити існування мережі, доводячи зв’язок між об’єктами.

Потік метаданих линув у комп’ютери та сховища інформації агентства швидше, ніж його встигали аналізувати. Зрештою, агентству забракло місця для зберігання шпигунського улову та потужностей електромереж для комп’ютерів, які укладали інформацію в зрозумілі схеми. Утім, визначення «зрозумілі» тут доволі сумнівне. Аналітики АНБ вибудовували більші, ніж будь-коли, ланцюжки контактів. Вони переробляли метадані у масивні схематичні системи, які демонстрували зв’язки у вигляді сотень перехрещуваних ліній. Аналітики назвали ці схеми BAG (скорочено від big ass graph, тобто «жирнодупа схема»).

ФБР і ЦРУ також використовували метадані, зібрані АНБ. Ці агентства надсилали до АНБ специфічні запити щодо певного телефонного номера чи електронної адреси (які в АНБ називали «селекторами») або просили надати ширшу інформацію про контакти об’єкта спостереження. В АНБ ці запити називали «наведеннями». ФБР і ЦРУ могли давати «наведення», щоб знайти нові «наведення» і згодом провести власне розслідування. АНБ надавало на запит звіти-підказки, які містили аналіз ланцюжка контактів об’єкта, підозрюваного у зв’язках із терористами, або потенційних зв’язків терористів.

Обмін інформацією між розвідувальними службами не завжди відбувався гладко. Агенти ФБР нарікали, що чимало «наведень» від АНБ вели в глухий кут, зокрема коли йшлося про телефонні номери людей, підозрюваних у тероризмі, які, на думку агентства, перебували в Сполучених Штатах або мали тут контакти. Проте це командне шпигунство стало простою моделлю об’єднаного центру, створеного шість років потому в Іраку. Створення ланцюжка контактів використала команда військових і розвідників в іракському місті Баладі, полюючи за місцевими повстанцями і терористами. Цю систему випробували в Іраку ще до того, як перший американський черевик ступив на землю країни. У 2003 році, ще до вторгнення Сполучених Штатів, президент Буш уповноважив АНБ шпигувати за співробітниками іракського розвідуправління, причетних, на думку ЦРУ, до терористичної діяльності, яка загрожувала безпеці Сполучених Штатів. (Цю саму заяву вкупі з висновком ЦРУ про вироблення і накопичення Іраком хімічної зброї згодом використали для публічного виправдання війни. Обидві заяви згодом спростували. АНБ припинило шпигувати за іракським розвідуправлінням у