Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 3, Анджей Збих"

мур, який оточував нетрища, і яскраво-зеленою хусткою витирав спітніле чоло. Клоссові захотілося випробувати його витримку. Коли б він кинувся сходами вниз, то втік би від шпика, зник би у в’юнких вуличках, що пахли рибою, часником і потом стомлених людей. Проте Клосс облишив цю думку. Шпик, — мабуть, працівник турецької політичної поліції, — зовсім не заважав йому, принаймні зараз, а коли буде потрібно, він вчинить, як учора, коли ошукав якогось миршавого чоловічка з вусиками, мов у тюленя, що пантрував за ним.

Він рушив угору, звідки долинав пронизливий гуркіт трамвая на повороті. Краєм ока Клосс помітив, що його “ангел-хранитель” іде слідом за ним. Вулиці з кожним кроком змінювали вигляді будинків ставало ніби більше, на облуплених стінах висіли крикливі рекламні плакати, змісту яких ніяк не міг втямити Клосс. Він вийшов на майдан із водограєм. Рух тут, навіть у час сієсти, тобто післяобіднього відпочинку, був досить жвавий. Не озираючись, Клосс відчув, що шпик наблизився до нього, побоюючись втратити слід. Перед ним розкинулись риночні ятки, тут йому вчора пощастило збити з пантелику того миршавого чоловічка, можливо, приятеля свого сьогоднішнього супровідника. Клоссові стало шкода цього спітнілого бовдура, і він дав йому віддихатись. Розсунувши завісу з нанизаних на шнурки кораликів, Клосс опинився у темному приміщенні без вікон. Чоловік, зодягнений лише в штани, з пелехатими грудьми, вкритими крапельками поту, крутив веретено над розжареними колосниками. Клосс сів біля низенького столу, над яким поволі обертався вентилятор, ніби йому важко було розгортати загусле від спеки повітря. Пелехатий залишив роботу й підскочив до свого єдиного відвідувача. Він змів зі столу крихти і завмер у догідливому чеканні. Клосс спитав по-англійськи, що. можна поїсти, але чоловік лише похитав головою, Клосс повторив своє запитання по-французьки і по-німецьки, але пелехатий тільки безпорадно розвів свої лаписька. Він нічого не зрозумів, і Клоссу навіть закортіло звернутися до нього по-польськи. Та тієї ж миті розсунулася завіса, і на порозі з’явився шпик, якому, мабуть, обридло чекати на спекоті. Він сів на ослін на протилежному кінці того самого столу, біля якого сидів Клосс, і мовив кілька фраз, що на слух сприймались як токування глухаря. Негайно йому подали кухоль пінявого пива і таріль із шматками підсмаженої баранини, окрайцем булки і пучком дрібно порізаної зеленої цибулі. “Коли б я зараз вийшов, — подумав Клосс, — хлопець махнув би на мене рукою”. З виразу його обличчя було видно, що ніяка сила не змусить його кинути гарячу баранину і запітнілий кухоль холодного пива.

Господар знову підійшов до нього. Клосс показав на таріль і кухоль свого сусіда, господар ударив об поли і радо заґелґотів по-своєму.

Потім за дуже міцною, солодкою та запашною кавою (певно, грошей у шпика було обмаль, бо він раз у раз ласо позирав на мідяну посудину перед Клоссом) він пригадав, що обіцяв штандартенфюрерові Ресману привезти кілограм кави зі Стамбула. І одразу ж пригадалася йому розмова зі штандартенфюрером.

Було це в тому великому кабінеті, все меблювання якого складалося з чотирьох глибоких м’яких шкіряних крісел і столика, — за кілька годин після розмови з генералом Ебергардтом. Зрештою, слово “розмова” не найточніше в цьому контексті, бо єдина думка, яку міг висловити Клосс, була: “Jawohl, Herr General”. Ебергардт без будь-яких пояснень повідомив обер-лейтенанта, що, на прохання СД, передає його у розпорядження штандартенфюрера Ресмана. “Їм потрібно, — додав генерал, — щоб хтось володів іноземними мовами й мав пристойні манери”.

Манери… Відколи це СД потрібні слухняні діти? Ресман, змірявши його поглядом з ніг до голови, спитав:

— Чи доводилося вам, пане обер-лейтенант, носити смокінг?

— Так точно, — відповів Клосс.

— А фрак? — спитав той.

— Раз у житті, — відповів Клосс і змушений був прикусити язика, щоб не сказати, коли саме. Фрак — безперечно, позичений — він одяг на останній довоєнний новорічний бал у варшавському політехнічному інституті, де мешкав тоді протягом двох місяців, бо життя у Гданську стало нестерпне. Він танцював з гарною, хоч занадто худою донькою господарки квартири, в якій він разом із товаришем наймав куток. Власне, Стеня вважалася дівчиною цього товариша, який закінчував медичний інститут, та йому випало якраз чергувати в госпіталі. Із вражень цього балу в пам’яті лишилися тільки лаковані черевики (теж позичені), але страшенно тісні.

— Гаразд, — сказав Ресман. — Після нашої розмови ви собі виберете в крамниці декілька комплектів цивільного вбрання. А поки що — до діла…

Пропозиція (чи можна це, зрештою, назвати пропозицією?) штандартенфюрера, про якого Клосс знав, що він сірий кардинал у закордонному відділі СД під особистим командуванням Кальтенбруннера, здалася надзвичайно цікавою. Виїхати до нейтральної країни, де не падають бомби, де люди не знають, що таке затемнення, де можна піти до крамниці і все придбати без карток. Чи справді є ще такі місця на світі? Нарешті він почув назву країни: Туреччина. І місто: Стамбул.

— Це справа делікатна, обер-лейтенанте, — вів Ресман, одпиваючи маленькими ковтками італійський вермут, — делікатна й тонка. До нашого стамбульського представництва — формально це консульство, але виконує функції торгової місії — прокрався ворог. Багато важливої інформації потрапило в Англію, доки ми встановили, звідки вона надходить. Тепер ми напевно знаємо, що це у Стамбулі. Ви, звісно, можете спитати, чом же ми не відкликаємо до Берліна все стамбульське представництво. Хоч я й не повинен цього робити, але скажу. Це тому, що зрадник, напевне, відмовився б повернутися і ми не змогли б його покарати. Але біс із ним! Рано чи пізно правосуддя німецького рейху скарає його, хоч де б він був. Але річ ось у чому: турки надто чіпляються за свій нейтралітет, але він може мати різне забарвлення. За першого великого успіху Німеччини вони — наші найкращі друзі. На жаль, успіхів давно не було, а сталінградське нещастя викликало антинімецькі настрої. Туркам — аби був претекст. Виклик Грандела (даруйте, я ще не сказав вам, обер-лейтенанте, що це прізвище шефа стамбульського представництва) і всіх працівників консульства міг би зашкодити в акредитації когось іншого, а Стамбул потрібний нам не так з погляду політики, як з погляду економіки. Рідкісні метали з Південної Африки або Латинської Америки… Хіба вони були б у нас, якби не Стамбул?

Отож завдання Клосса полягало у викритті агента Інтеллідженс Сервіс і, як це вишукано назвав Ресман, у знешкодженні його. Клосс мусив протягом трьох—чотирьох днів познайомитися з особовими справами працівників стамбульського консульства, з сотнями агентурних донесень, чи, точніше, доносів, і з цієї плутанини злостивості та глупоти, інсинуацій та підлабузництва виловити те, що може знадобитись йому у новій