Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

здійнятій до підборіддя мисці китайці бовтали її вміст і з вправністю, якій можна позаздрити, сьорбали його. Коли миски з рисом спорожніли, ми встали з-за столу й Пень ввічливо провів мене на подвір’я — ця церемонія супроводжувалася трьома гарматними пострілами.

У стравуванні, як на мене, оприявнювалося більше художнього, ніж кулінарного смаку. Кілька страв зі смаком пари і жиру здалися спершу дуже малопривабливими, однак я зустрічав європейців, які казали, що не просто звикли до китайської кухні, а навіть полюбили її.

Зробивши візит у відповідь, Пень зазначив, що моя нора в сараї серед сварливих крамарів малозатишна, і віддав своїм людям розпорядження роздобути для мене краще помешкання. Так я переселився до сартського бега, місцевого посадовця, будинок якого стояв у спокійнішій частині міста — оточений садком і вельми приємний, але, попри численні килими, холодний і вогкий. Там я дуже застудився, у мене з’явилися ревматичний біль і висока температура. На щастя, я почав лікуватися у шведського місіонера й мовознавця Ґустава Ракета, який мав лікарську практику. Глибоко обізнаний з країною та народом доктор Ракет, згодом доцент Лундського університету, став для мене неоціненним помічником.

Місцевий військовий мандарин був зразковим екземпляром давньої китайської касти воїнів. Цей 70-річний неосвічений і глухий дід вважав, що організація і військове мистецтво китайської армії — найкращі в світі. Казали, нібито він навмисно тримає таку маленьку залогу. Мені здалося, що цей воєначальник узагалі більше захоплений курінням опію, ніж обороною країни. Солдати теж мали помітні ознаки опійного гріха й скидалися на жалюгідну зграю професійних гравців, лихварів і власників борделів.

Хвороба затримала мене в Яркенді на п’ять тижнів. Ревматизм розгулявся, і я не міг їхати до Хотана верхи, тому довелося роздобути собі гарбу і найняти візника. Трусня на незграбному возі з двома величезними колесами, оббитими цвяхами, навівала думки про середньовіччя. В гарбу було запряжено двох коней, візник крокував поряд. Просувалися ми повільно, однак піщаною дорогою ці навантажені коні швидше їхати б не могли. Одноманітність інколи переривалася якоюсь маленькою оазою чи пагорком.

29 листопада я прибув до Хотана. Це місто мені розписували як найвеселіше й найцікавіше в Кашґарії, однак воно стало для мене радше розчаруванням. Хотан, навпаки, здавався біднішим і гірше збудованим, ніж Яркенд, та й у тамтешніх крамницях був не такий великий асортимент. Місцевий найвищий мандарин, якому колега повідомив про мій приїзд, був таким самим приязним, як і яркендський, і запропонував мені замешкати в чудовій кімнаті з гарними килимами і двома великими вікнами, що виходили на садок. До моїх людей і коней теж добре поставилися.

Військовий мандарин був у фізичному сенсі руїною, а в духовному — дитиною. Його потішило, коли я попросив дозволу сфотографувати його, і на мою честь він організував показові маневри, убравшись для цього в усе найліпше. На маневрах було продемонстровано традиційне китайське фехтування довгими бамбуковими списами супроти невидимого ворога. Солдати билися не на життя, а на смерть, кумедно стрибаючи, нападали й відступали, то парами, то шерегами по восьмеро.

Хотан знаний своїми ручними виробами: глечиками з нефритовим орнаментом, шкіряними та бронзовими речами, шовком і килимами. У місті виникали здебільшого маленькі комерційні підприємства. Там працювало 3–4 людей, які відразу по виготовленні якоїсь речі несли її продавати на базар. Зарплатня і прибуток власника були мізерними, майстерні, відповідно, теж. У своїй роботі килимарі керувалися тільки піснею, без жодних моделей. Хтозна, як вони ткали такі складні візерунки в напівтемних закамарках.

До Індії та з Індії, як мені казали, їздили досить мало. Аби спростити сполучення, яке нині проходило через Кук’яр незліченними гірськими кряжами Куньлуню і Каракоруму, почали будувати караванову стежину від Керії, розташованої за 150 кілометрів на схід від Хотана, через Полу до Індської долини. Ця стежина мала зменшити час на дорогу до приблизно 20 днів.

Скидалося на те, що мій ревматизм розтрусився і зник від їзди в гарбі, і я вирішив верхи оглянути місця довкола Хотана. Спочатку подався до села Йоткан, де в давнину стояло місто. Руїн там не виявилося, однак на великому обширі виднілися сліди ровів, які свідчили, що місцина була густонаселена. Кілька тубільців і тепер провадили систематичні розкопки, шукаючи золото. Окрім шматків орнаменту та інших золотовмісних речей, скарбошукачі відкопали уламки глиняного посуду і зображень Будди, старі гроші, скло та всілякі кам’яні прикраси. Я купив дещо з цього для колекцій, а потім доповнив свій ужинок у сусідніх селах.

У Хотані було чимало мазарів, надмогильних пам’ятників святих, куди люди досі ходили на прощу. Діяння тих святих змальовано в тазкирах, давніх рукописних документах. Доклавши трохи зусиль, я придбав кілька таких документів у мусульманських священиків-мулл.

Кілька днів я провів у селі, де мешкали абдали — жебрацький народ із дивними звичаями. Історія цього народу дуже нагадує стосунки євреїв із християнами. Абдалів було вигнано з Месопотамії приблизно 1300 років тому за те, що імам Хусейн зі своїми вояками загинув, коли абдальський вождь Язид не пустив їх до води Євфрату. Їх досі переслідувало прокляття Хусейна, і вони були приречені довіку лишатися жебрацьким народом. Відтоді вони створювали колонії, розкидані по мусульманських країнах. Який би абдал не був, бідний чи багатий, він мусив раз на рік виходити просити милостині з торбою на плечах. Люди виявляли до них зневагу, а самі вони вирізнялися лякливістю й потайливістю. У цьому селі мені теж вдалося вмовити одного муллу продати кілька копій рукописів про історію абдалів. На абдалах я виконав антропологічні вимірювання і сфотографував їх.

До Яркенда я повернувся через оази Дуа і Санджу підніжжям величезного гірського хребта, що межує з пустелею Такла-Макан на південному заході, і позначив на карті цей малоїжджений шлях. У поїздці я провів антропологічні вимірювання представників гірських племен пахпу і шихшу, які мешкали у верхів’ї річки Кільян.

Святий вечір 1906 року я зустрів у гостинній домівці доктора і пані Ракетів у Хотані. Різдвяна каша, тістечка, доморобне пиво і навіть щось схоже на в’ялену тріску, яку господиня зуміла зготувати, — це все трохи допомогло нам відчути подих північного Різдва. Зробивши вимірювання в абдальському селі й поповнивши свою етнографічну колекцію, я вирушив назад до Кашґара у товаристві вельми шанованого мною доктора Ракета. Ночі вже стали доволі холодними, а що оселі не вирізнялися досконалістю, вони не дуже захищали від морозу: у цій країні саме в приміщеннях доводилося мерзнути. Дивовижно було, наскільки загартованими морозом здавалися сарти в тоненькій одежі, — неначе літня спека дала їм достатньо тепла, щоб узимку витримувати будь-який холод.