Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

Але щось таки викликає у вас підозри?

Вістінґові доводилося ретельно зважувати кожне слово, аби не бовкнути чогось такого, що спровокувало б гучні заголовки й привернуло зайву увагу.

— Тут ідеться про природну смерть, про що свідчить тривала історія хвороби.

— Хтось вламався до літнього будинку, знаючи, що господар мертвий і на дачі нікого немає?

— Не хочу вестися на спекуляції…

— Коли ви більше знатимете про пожежу? — запитав журналіст на завершення розмови.

— Дача згоріла вщент. Навряд чи слідчі дії дадуть конкретні відповіді.

— Але ж ви обов’язково з’ясуєте, чи була горюча рідина?

— Звісно! Це ж рутина в будь-якому розслідуванні, — підтвердив Вістінґ.

— Правильно буде сказати, що стосовно пожежі є деякі досі не з’ясовані обставини? — допитувався журналіст.

— Через руйнування вогнем дуже важко, ясна річ, укласти чітку картину перебігу подій, — ухильно відповів Вістінґ.

Журналіст був розчарований, бо не отримав усіх відповідей, на які сподівався, але подякував і ввічливо попрощався.

— Юнас Гільдре з «Даґбладет», — сказав Вістінґ і глянув на Ліне.

— Журналіст з політичної редакції, — пояснила вона. — Швидше за все, це перша спроба намацати слабкі місця. Він не з тих, хто легко здається.

Вістінґ почав записувати в пам’ять телефону номер журналіста, але його урвала смс-ка. Щоб прочитати, довелося одягти окуляри, і це трохи зайняло часу, перш ніж він збагнув, що повідомлення надійшло від охоронця, який першим приїхав на дачу, коли спрацювала пожежна сигналізація. У повідомленні було посилання на відео з камери зовнішнього спостереження.

— Можеш запустити відео? — запитав він, тицяючи телефон під ніс Мортенсенові.

Мортенсен взяв його телефон, переслав відео собі, а тоді розташував ноутбук посередині столу так, щоб усім було добре видно. За мить на моніторі з’явилося зображення кабіни фургону служби охорони. Вістінґ його впізнав. Фургон їхав униз вулицею повз готель у центрі Ставерна, потім звернув ліворуч біля порту. Якість зйомки була дивовижно високою. Унизу кадру видно час: 05.14. З авторадіо лунала приглушена музика.

Вістінґ пошпортав їжу на тарілці. Тушковане м’ясо майже не мало смаку. У відео пролунав дзвінок. Охоронець відповів, назвавши номер патруля і своєім’я.

Було важко розчути розмову, але Вістінґ збагнув, що йшлося про сигналізацію, яка спрацювала, черговий на центральному пульті назвав адресу.

Зросли оберти двигуна. Авто попрямувало від центру за місто. Вуличне освітлення зникло позаду. Фари освітлювали темну дорогу з полями обабіч. Майнула табличка, яка знімала обмеження швидкості, загув, розганяючись, двигун.

Далеко, за лугом, виринули два світляні ока — фари зустрічного авта. Вони швидко наближалися і промчали повз. Світло засліпило камеру, годі було розгледіти номерний знак.

Їзда тривала далі. Назустріч виринув ще один автомобіль. Цього разу теж неможливо було побачити номери, зате авто мало табличку таксі на даху.

Знову задзвонив телефон. Мортенсен увімкнув звук гучніше. З центрального пульта повідомляли, що за адресою, куди прямувало авто охорони, спрацювала ще й пожежна сигналізація.

Охоронець відрапортував, що буде на місці приблизно за чотири хвилини.

Ось уже поворот на Гуммербаккен, на тлі темного неба виднілася заграва.

Амалія закрутилася на стільчику, їй надокучило сидіти. Ліне вийняла її і поставила на підлогу.

— Стоп! — вигукнув Вістінґ. — Відмотай назад!

— Я теж помітив, — кивнув Мортенсен, відмотуючи відео на 15 секунд назад.

Коли автомобіль скинув швидкість перед з’їздом з головної дороги, у «кишеньці» збоку спалахнули фари. Фари охоронного автомобіля освітили сірий автофургон.

Мортенсен записав час.

Неможливо було роздивитися номер чи водія за кермом, але якість зйомки дозволила б людині, яка зналася на автомобілях, ідентифікувати марку й модель.

Авто охорони просувалося далі вузькою доріжкою. Зображення тряслося через погане дорожнє покриття. Ось уже видно вогонь.

— Більше горить позаду будинку, — завважив Мортенсен. — У крайній кімнаті.

Вістінґ знову взявся до їжі на тарілці. На записі з’явилися кілька зівак, які то входили в кадр, то виходили з нього.

— Добре, — сказав Вістінґ, відкладаючи виделку з ножем. — Можеш визначити, що то було за авто в «кишеньці» біля дороги?

— Схоже на «берлінго».

Мортенсен відмотав до тієї хвилини запису, яку собі зафіксував. Сірий фургон знову з’явився на екрані. Він поставив запис на паузу й зробив з кадру фото.

— «Сітроен берлінго» або «пежо партнер», — промовив Мортенсен. — Я це з’ясую.

Ліне прибирала зі столу. Вістінґ підвівся, знайшов у шухляді кухонної шафки зубочистку й заходився задумливо длубатися у зубах.

12

Вістінґ і Мортенсен припаркувалися в кінці вулички. На згарищі ще курилося. Від будинку зостався лише комин. Значних пошкоджень зазнав і автомобіль Бернгарда Клаусена, а ось садові меблі на майданчику для грилювання, унизу над морем, між деревами, вціліли.

З патрульного авта вийшов полісмен, підійшов до них. Новин мав небагато: після того, як поширилися чутки про пожежу, тут збиралося чимало цікавих — ото й усе.

Вістінґ з Мортенсеном пригнулися, щоб пройти під поліцейською маркувальною стрічкою. У ніс вдарив кислий сморід диму. Навколо валялася черепиця упереміш з обвугленими дерев’яними балками. Подекуди стирчали пружини матраців та всілякі металеві рештки.

— Кримінальних техніків доведеться чекати до завтра, — сказав Мортенсен, пробираючись до тильної частини колишнього будинку.

Вістінґ рушив за ним. Від кімнати, де зберігалися гроші, нічого не залишилось. Один газовий балон, який стояв у шафі, розірвався збоку й лежав за кілька метрів у кущах малини. Другий зник.

— Він мав човен? — запитав Мортенсен.

Вістінґ глянув у бік причалу. Там стояв якийсь чоловік у зеленій вітрівці.

— Чи Бернгард Клаусен мав човен? — перепитав він.

— Так.

— Не знаю… Пригадуєш бензинову каністру на ліжку?

— Ага, і дві під ліжком, а ще спрей-балончики і газовий балон у шафі, — кивнув Мортенсен. — Досить іскри, і вогонь уже було не спинити.

Вістінґ знову зиркнув на причал. Чоловік у зеленій вітрівці піднімався до них, однак зупинився перед огороджувальною стрічкою.

— Це він, — промовив Вістінґ.

— Хто?

— Генпрокурор, Юган Улав Люнґ.

Патрульний уже намірився вийти з авта, але Вістінґ подав йому знак, мовляв, сам розбереться.

Вони мовчки привіталися за руку. Вістінґ підняв стрічку, пропустив генпрокурора й відрекомендував його Мортенсенові.

— Є якісь результати? — поцікавився Люнґ.

Вістінґ розповів про знайдені в коробках гроші та про дослідження відбитків пальців.

— Ви б знали, якби тут були замішані надзвичайники чи служба безпеки? — запитав він. — Можливо, органи нацбезпеки?

— Я з ними спілкувався, — відповів Люнґ. — Жодна зі служб не мала Клаусена в активній розробці. Крім того, немає ніяких відомостей про те, що чиновники чи політики рівня Клаусена були запідозрені в нелояльності до влади чи у співпраці на користь іноземних держав.

Порив вітру шарпнув дзвоник на одному з дерев неподалік, і той лунко задзвонив. Заскрипів гамак на металевих ланцюгах.