Читати книгу - "Час настав, Костянтин Матвієнко"

м’ясом запечених на вогнищі великих жирних тетеревів. Андрієві супутники не від­значалися гордовитою Ільковою стриманістю і витрі­щались на хлопця з неприхованою цікавістю.

— Добрий день, добродію Апостоле, — привітався Аскольд. — То у вас тут ціла бригада!

— І тебе вітаю. А яку саме бригаду ти маєш на ува­зі: ту, що працює, чи ту, яка грабує? Знаєш, у вашій мові одне й те саме слово інколи означає різні яви­ща і предмети. Ось! — з удаваною серйозністю про­мовив Андрій.

— Ха! Учора ви говорили як босяцюра, а сьогодні промовляєте, ніби реліктовий київський інтелігент. Корисний це дар — спілкуватися всіма мовами! А що­до слова «бригада», то я його вжив у розумінні колек­тиву робітників. То як тут у вас справи? І коли це ви навчили Ілька так пристойно говорити по-нашому? — Аскольд тим часом роззирався у таборі.

— От капосний пацан, то він уже й українську опа­нував! Ільку, то розкажи, як це в тебе виходить, бо ж дар знання мов Дух Його вручив лише нам — Апостолам. Ось! Ти, бува, у рівноапостольні не мітиш? — Андрій намагався говорити жартома, та відчувалося, що він спантеличений. Ілько тільки широко всміхався, перевертаючи смаженину над розжареним вугіллям.

Аскольд помітив зв’язаного і трохи побитого чо­лов’ягу, який сидів, притулившись до стовбура старез­ного дерева. Простеживши за його поглядом, Андрій промовив:

— От, бранця послав лукавий на нашу голову — вбити мене намагався цієї ночі. Тепер Ілько пропонує згодувати його гадам повзучим, аби задобрити їхньо­го володаря — Змія.

— Весело туту вас, у першому сторіччі, — сказав Ас­кольд.

— До речі, звуть його Трамаїл, і він був помічником первосвященика Каїфи у Храмі, і потягнув звідтіля од­ну унікальну річ — скіпетр Давида, ось. Згодом покажу і розповім, що це таке. А зараз ми збираємося снідати. Сідай попоїж із нами, що Він послав сьогодні.

— Прикольно, тепер я знатиму, з якого часу в наш прийшла ота приповідка: «Чим Бог послав», — усміх­нувся студент.

Усі посідали на землю довкруж багаття, і розпочала­ся смачна трапеза. Лише коли на кістках не лишилося й шматочка, хлопець згадав, що прийшов сюди, аби стати свідком унікальної історичної події.

— Добродію Апостоле, — звернувся він до Андрія, — а коли ж ви збираєтеся воздвигнути хреста та провістити сходження благодаті на ці гори?

— Щодо благодаті на горах цих, то спочатку слід облаштувати табір, зібрати більше Ількових одноплемін­ників, перебалакати з їхніми вождями і жерцями, роз­повівши їм про Його Вчення любові і спитавши дозво­лу на священнодійство на їхній території...

— То ви до чужого монастиря зі своїм уставом не пхатиметеся... себто не йтимете?

— Звісно, не йтиму. Тут живуть мудрі люди зі свої­ми стародавніми знаннями і віруваннями та зі своїми богами, ось. А зараз до роботи, он бачиш, моя брига­да працює, а ми з тобою теревенимо — допомагай. Ідіть з Ільком у гирло тієї річки, що колись її назвуть Почайною, наріжте очерету, щоб накрити курені, по­тім допоможіть обкопати табір від дощової води.

— А ви ж іще обіцяли показати скіпетр Давида! — нагадав Аскольд.

— Це не сьогодні. Сам ще маю його дослідити. Гай­да до роботи!

Непомітно минув день. Повертаючись після під­вечірку до печери, втомлений Аскольд усміхався сам до себе: це ж треба, і тут примусили працюва­ти. Маємо тепер на свою голову вже двох начальни­ків: професор — «адин штука» і Апостол — «адин штука, умєстє два штука», як каже Ашот з Бессарабки. Цікаво, що робити, коли обоє керівників потребуватимуть його роботи одночасно в різних часах? Раптом згадав, що хотів подзвонити Надійці, але виявилося, що на рахунку його мобільника не досить коштів.

До лазні різні люди ходять — знайомства хитрі там заводять

Тімафєй та Алєксандр прилетіли до Бориспіль­ського аеропорту вечірнім рейсом. їх зустрів співро­бітник київського представництва федеральної кон­тори, підполковник Владімір Тараторкін, і одразу від­віз у найману квартиру на Михайлівській вулиці, де завбачливо було накрито пристойну вечерю. Доро­гою обмінялися лише загальними новинами. Серйоз­на розмова почалася вже за столом, після першої чар­ки немирівки з перцем.

— Ребята, — почав Владімір, — сегодня информа­ции маловато. Координаты точки перфорации попро­буем определить завтра с помощью переносного ска­нера, если она снова активируется. Потом выясним, кто бывает в этом месте регулярно, и начнем отраба­тывать. Сами понимаете, это могут быть и сотни чело­век, — если, не дай Бог, перфорация случилась на тер­ритории какого-нибудь завода...

— Или воинской части, — додав Тімафєй.

— Ну, с воинскими частями попроще: там перво-наперво следует наладить контакт с начальством, а личный состав они помогут просеять сами. Главное, придумать правдоподобную причину наших поис­ков и выйти на них от имени чем-нибудь обеспоко­енной общественности. Тимофей, завтра покажешь мне, как расположено место перфорации по отно­шению к знаковым объектам Киева. Вам нужно бу­дет зайти в офис Фонда славного единства, чтобы согласовать программу пребывания. Это для под­держания официальной версии приезда — «легенда еще никому и никогда не мешала», как шутит еще с дрезденских времен лидер нации. Там же, в Фонде, будут храниться и ваши паспорта. В этой стране не следят за иностранцами — по улицам вообще без документов можно ходить, что, конечно, возмути­тельно, но иногда весьма удобно. Погуляйте по го­роду, посмотрите местные газеты, посетите бары, лучше те, где тусуются журналисты и прочие труже­ники демократии. Девочек водить в эту квартиру категорически запрещаю. Выкручивайтесь в этом плане согласно приобретенным навыкам.

— Все ясно. — Тімафєй, зітхнувши, відповів за обох. — Тогда еще по одной?

— Вздрогнем?

— Поехали!

Перший вечір у Києві вдався.

***

Смачні наїдки і високоякісна горілка, спожиті вве­чері, а також запашна кава, випита у кав’ярні поблизу Майдану, зробили сльоту лютневого київського ранку зовсім не дошкульною. Цекістів зустрів мовчазний во­дій Фонду славної єдності й відвіз на вулицю чи то Горького, чи то Антоновича (мерія столиці так і не визначилася з остаточною назвою) в офіс. Там їм вру­чили розклад усіляких круглих столів та конференцій, на яких слід засвітитися, а також порекомендували відвідати офіси деяких громадських організацій та політиків: і тих, які ставляться з розумінням до ідей славної єдності та великодержавного православства, і їхніх помаранчевих опонентів.

Залишивши офіс Фонду, Алєксандр з Тімафєєм на­купили газет і поїхали на квартиру вивчати ситуацію в країні перебування. Та ані преса, ані телебачення, ані Інтернет ні про які аномальні явища у Києві не повідомляли. За вікнами почало смеркатися, загорі­лися ліхтарі, з неба твердою крупою сипнув сніжок.