Читати книгу - "Відьмак. Час погорди"

чого тихо промовила закляття. Дзеркальце вислизнуло з її долоні, піднялося і зависло над кінським карком, точно навпроти обличчя чародійки.

Цірі зітхнула з подиву, облизала губи.

Чародійка видобула з в’юків гребінь, зняла берет і наступні кілька хвилин енергійно розчісувала волосся. Цірі зберігала мовчанку. Знала, що під час розчісування волосся Йеннефер не можна було заважати чи розпитувати. Мальовничий і начебто недбалий безлад її кручених і буйних локонів з’являвся як наслідок довготривалих старань і вимагав чимало зусиль.

Чародійка знову потягнулася до в’юків. Уп’яла у вуха діамантові сережки, а на обох зап’ястках застібнула браслети. Зняла шаль і розстібнула блузку, відкриваючи шию і чорну оксамитку, оздоблену зіркою з обсидіану.

– Ха! – не стрималася нарешті Цірі. – Я знаю, чому ти це робиш! Хочеш гарно виглядати, бо ми їдемо до міста! Я здогадалася?

– Здогадалася.

– А я?

– Що ти?

– Я теж хочу гарно виглядати! Розчешуся…

– Надягни берет, – сказала гостро Йеннефер, усе ще вдивляючись у дзеркальце, що висіло між вухами коня. – На те само місце, де він був. І сховай під нього волосся.

Цірі гнівно пирхнула, але послухала миттєво. Вже давно навчилася розрізняти барви й відтінки голосу чародійки. Знала, коли можна намагатися сперечатися, а коли ні.

Йеннефер, уклавши нарешті локони на чолі, видобула з в’юків маленьку баночку із зеленого скла.

– Цірі, – сказала лагідніше. – Ми подорожуємо таємно. І подорож наша ще не скінчилася. Тому ти маєш ховати волосся під беретом. У кожній міській брамі є ті, яким платять за докладне й пильне спостереження за подорожніми. Розумієш?

– Ні, – відповіла нахабно Цірі, натягуючи віжки чорного жеребчика чародійки. – Ти причепурилася так, що в тих спостерігачів у брамі очі повилазять! Нічого собі – таємність!

– Місто, до брам якого ми прямуємо, – посміхнулася Йеннефер, – це Горс Велен. Я не мушу камуфлюватися у Горс Велені, а зовсім, я б сказала, навпаки. Із тобою – інша справа. Тебе ніхто не повинен запам’ятати.

– Ті, які витріщатимуться на тебе, помітять і мене!

Чародійка відкоркувала баночку, з якої запахло бузком й аґрусом. Зануривши в баночку вказівний палець, втерла собі під очі трохи її вмісту.

– Сумніваюся, – сказала, все ще загадково посміхаючись, – щоб хтось звернув на тебе увагу.

Перед мостом стояв довгий ряд вершників і возів, а перед брамою товклися подорожні, очікуючи своєї черги на контроль. Цірі обурилася і забурчала, роздратована перспективою довгого чекання. Утім Йеннефер випросталася у сідлі й рушила риссю, дивлячись високо над головами подорожніх – ті ж швиденько розступалися, давали місце, кланяючись із пошаною. Стражники в довгих кольчугах також відразу помітили чародійку й проклали їй вільну дорогу, не жаліючи держаків списів, якими підганяли тих, хто противився чи був занадто повільним.

– Туди, туди, вельможна пані, – закричав один зі стражників, витріщаючись на Йеннефер і змінюючись на виду. – Сюди заїжджайте, прошу ласкаво! Розступіться! Розступіться, хами!

Поспішно викликаний командир варти виплив з кордегардії набурмосений і злий, утім, при виді Йеннефер почервонів, широко відкрив очі й рота, зігнувся у низькому поклоні.

– Смиренно вітаю у Горс Велені, ясна пані, – пробелькотів, випростуючись і витріщаючись. – Що накажете… Чи можу я чимось прислужитися вельможній? Ескорт дати? Провідника? Може викликати когось?

– Не треба, – Йеннефер випросталася на кульбаці, глянула на нього згори. – Пробуду в місті недовго. Їду на Танедд.

– Зрозуміло… – жовнір переступив з ноги на ногу, не відводячи погляду від обличчя чародійки. Як й інші стражники. Цірі гордо випрямилася і задерла голову, але констатувала, що на неї не дивиться ніхто. Начебто її зовсім не існувало.

– Зрозуміло, – повторив командир варти. – На Танедд, так… На з’їзд. Ясно, зрозуміло. Тоді зичу…

– Дякую, – чародійка погнала коня, явно натякаючи, що їй байдуже, що там хотів зичити комендант. Цірі послідувала за нею. Стражники вклонялися Йеннефер, коли та проїжджала повз, а її і далі не удостоювали і поглядом.

– Навіть про ім’я він тебе не запитав, – пробурмотіла, наздоганяючи Йеннефер й обережно керуючи конем серед прокладених у багнюці вулиці колій. – Ані про те, звідки ми їдемо! Ти їх зачарувала?

– Не їх. Себе.

Чародійка повернулася, а Цірі зітхнула голосно. Очі Йеннефер горіли фіолетовим вогнем, а обличчя випромінювало вроду. Сліпучу. Дику. Грізну. Й неприродну.

– Зелена баночка! – відразу здогадалася Цірі. – Що там було?

– Гламур. Еліксир, а скоріше – мазь для спеціальних випадків. Цірі, ти мусиш в’їжджати у кожну калюжу на дорозі?

– Хочу помити коневі бабки!

– Уже з місяць не було дощу. Це все – помиї та кінська сеча, не вода.

– Ага… Скажи, навіщо ти застосувала той еліксир? Аж так сильно тобі важило…

– Це Горс Велен, – перебила її Йеннефер. – Місто, яке своїм добробутом значною мірою завдячує чародіям. А точніше – чародійкам. Ти сама бачила, як тут сприймають чародійок. А я не мала бажання називатися чи доводити, хто я є. Хотіла, щоб те було очевидним з першого погляду. За тим червоним будинком – повертаємо ліворуч. Ступою, Цірі, стримуй коня, бо стопчеш якусь дитину.

– А навіщо ми сюди приїхали?

– Я уже тобі говорила.

Цірі пирхнула, стиснула уста, сильно штурхнула кобилу п’ятками. Та затанцювала, мало не зіштовхнувшись із запряжкою, що їх минала. Візниця встав на козлах і намірився ударити її фурманським прутом, але, узрівши Йеннефер, швидко всівся і зайнявся прискіпливим аналізом стану власних черевиків.

– Ще один такий вибрик, – процідила Йеннефер, – і ми розгніваємося. Поводишся, наче незріла коза. Соромиш мене.

– Ти хочеш віддати мене до якоїсь школи, так? Я не хочу!

– Тихіше. Люди дивляться.

– На тебе вони дивляться, не на мене! Я не хочу йти до жодної школи! Ти мені обіцяла, що завжди будеш зі мною, а зараз хочеш залишити мене! Саму! Я не хочу бути сама!

– Не будеш сама. У школі багато дівчат твого віку. Будеш мати багато коліжанок.

– Я не хочу коліжанок. Хочу бути з тобою і з… Я думала, що…

Йеннефер різко повернулася до неї.

– Що ти думала?

– Я думала, що ми їдемо до Ґеральта, – Цірі із викликом задерла підборіддя. – Я добре знаю, про що ти думаєш усю дорогу. І чому вночі – зітхаєш…

– Досить, – просичала чародійка, і вигляд її палаючих очей змусив Цірі сховати обличчя у гриві. – Надто вже ти роззухвалилася. Нагадую тобі, що час, коли ти могла мені опиратися, минув безповоротно. Й це сталося з твоєї власної волі. Тепер ти маєш бути слухняною. Зробиш те, що я накажу. Ти зрозуміла?