Читати книгу - "Капітула Дюни, Френк Херберт"

Кому потрібна сексуальна одержимість?» Але Шіана мусила зізнатися собі, що її почуття до Дункана Айдаго були дивно збаламученими. Мова рук, дотики. Що вони зможуть сказати Одраде, якщо вона почне допитуватися про це? Не якщо, а коли.

«Обговорюємо шляхи, якими Дункан і Мурбелла можуть утекти від тебе, Мати Настоятелько. Обговорюємо інші способи повернення Теґові пам’яті. Обговорюємо наш приватний бунт проти Бене Ґессерит. Так, Дарві Одраде! Твоя колишня учениця стала бунтаркою проти тебе».

Так само Шіана зізнавалася у змішаних почуттях до Мурбелли.

«Вона приручила Дункана, а я могла й зазнати поразки».

Полонена Всечесна Матрона була захопливим об’єктом вивчення… а інколи кумедним. На стіні призначеної для аколіток їдальні корабля висіло її жартівливе віршидло:

Гей, Боже! Якщо ти ще зволиш бути,

Зволь і молитву мою почути.

Образи ті на моїй полиці,

Справді це ти, чи мої це лиця?

Перед тобою навшпиньки я стала,

Підтримай мене, аби я не впала.

Дай сили здолати помилки, як зможеш,

Це і тобі, і мені допоможе.

Давши цим приклад перфекції

Прокторкам нашої секції,

Або ж твоїм Небесам знадобиться,

Як тісту — закваска, ковбасці — гірчиця.

Та, хай яких ще причин тобі треба,

Дій, будь ласкавий, за мене й за себе.

Було справжньою насолодою дивитися на наслідок цього жарту — її зіткнення з Одраде, піймане комутатором.

Голос Одраде, незвично різкий:

— Мурбелло! Це ти?

— Боюся, що так. — Без тіні розкаяння.

— Боїшся, що так? — Далі різко.

— Чому ні? — Досить зухвало.

— Ти насміхаєшся над Міссіонарією! Не заперечуй. Таким був твій намір.

— Вони такі збіса претензійні!

Згадуючи це зіткнення, Шіана відчувала лише симпатію. Бунтівна Мурбелла була тільки симптомом. Якою має бути ферментація, щоб довелося звернути на неї увагу?

«Я так само змагалася проти вічної дисципліни, “яка зробить тебе сильною, дитино”».

Якою Мурбелла була в дитинстві? Які різновиди зовнішнього тиску сформували її? Життя завжди було реакцією на тиск. Дехто виявлявся піддатливим на легкі розваги, і виходило, що це вони його сформували: з розширеними порами, почервонілого від ексцесів. Бахус розпусно щириться на них. Хтивість кладе свій відбиток на їхні риси. Превелебна Мати знала це з тисячолітніх спостережень. «Тиск формує нас незалежно від того, опираємося ми йому чи ні». Натискання і формування — це і є життя. «А я своїм таємним опором творю новий тиск».

З огляду на теперішній стан Сестринства — його настороженість на всі можливі загрози, — розмова з Дунканом мовою рук, імовірно, виявиться марною.

Шіана перехилила голову й глянула на чорну кляксу на скульптурній стійці.

«Та я не втрачу впертості. Сама створю постулат свого життя. Створю своє життя! Хай будуть прокляті Бене Ґессерит!

І втрачу повагу своїх Сестер».

У тому, як її змушували до цього шанобливого конформізму, було щось древнє. Бене Ґессерит зберегли це знаряддя з найглибшої давнини, регулярно його виймаючи, щоб почистити і внести необхідні поправки, яких час вимагав від усіх людських творінь. І ось сьогодні воно тут, оточене безсловесним трепетом.

«Таким чином, ти — Превелебна Мати, і це єдиний істинний вирок».

Шіана знала, що тоді їй доведеться випробувати це древнє знаряддя до самих меж можливого, ймовірно, ламаючи його. А ця чорна плас-форма, яка шукала виходу з дикого місця всередині неї, була лише одним із елементів того, що — Шіа­на це знала — вона мусила зробити. Назвіть це бунтом, назвіть інакше — годі було протистояти тій силі, яку вона відчувала в грудях.

***

Обмежившись спостереженням, незмінно упускаєш суть свого життя. Мету можна окреслити так: живи якомога краще. Життя — це гра, правила якої вивчаєш, долучившись до неї та граючи до самого кінця. Інакше втрачаєш рівновагу, зміни у грі постійно застають тебе зненацька. Ті, хто не є гравцями, часто бідкаються та скаржаться, що удача їх завжди оминає. Уникають бачити те, що самі можуть творити частку своєї удачі.

Дарві Одраде

— Ти вивчила найновіші ком-записи з Айдаго? — спитала Беллонда.

— Потім! Потім! — Одраде знала, що голодна і що це відчуття вирвалося на волю у відповіді на доречне питання Белл.

У ці дні тиск з усіх боків дедалі сильніше обмежував Матір Настоятельку. Вона завжди намагалася підходити до своїх обов’язків з позицій широти інтересів. Що більше речей її цікавитиме, то ширшим буде поле її зчитування, а це, безперечно, принесе більше корисних даних. Використовуючи чуття, вдосконалюєш їх. Суть — ось чого прагнула її цікавість у своїх пошуках. Суть. Це скидалося на полювання за їжею, щоб заспокоїти глибокий голод.

Та її дні як дві краплі води були схожі на сьогоднішній ранок. Уподобання Матері Настоятельки до особистих інспекцій було добре відомим, але стіни цього кабінету затримували її. Вона мала бути там, де є досяжною. Не лише досяжною, а й спроможною негайно вислати повідомлення і людей.

«Прокляття! Я викрою час! Я мушу!»

Це був ще один тиск — тиск часу.

Шіана казала: «Ми котимося крізь дні, взяті в позику».

Дуже поетично! Не надто допоможе перед лицем невідкладних справ. Вони мусили закинути в Розсіяння якомога більше клітин Бене Ґессерит, перш ніж сокира опуститься. Ніщо не мало рівного пріоритету. Тканину Бене Ґессерит рвали на частини, розсилаючи їх до місць, яких не міг знати ніхто з Капітули. Інколи Одраде уявляла це собі як потік клаптів і решток. Втікачі відлітали на не-кораблях із запасом піщаної форелі у трюмах, традиціями Бене Ґессерит, наукою, а ще пам’ятями, що були їхніми провідниками. Але Сестринство вже робило таке багато років тому, під час першого Розсіяння, і ніхто не повернувся й не прислав звістки. Жодна Сестра. Жодна людина. Повернулися лише Всечесні Матрони. Якщо колись вони й були бене-ґессеритками, то тепер стали жахливим, сліпо самогубчим викривленням.

«Чи ми ще колись станемо цілісністю?»

Одраде глянула на роботу, що лежала на її столі: чергові селекційні карти. Хто відлітає, а хто залишається? Бракувало часу зробити перерву і перевести подих. З Іншої Пам’яті від її покійної попередниці Тарази прийшло: «Я тобі казала!» Це мало означати: «Бачиш, крізь що мені довелося пройти».

«А я колись міркувала, чи там, на вершині, є ще місце».

Місце на вершині ще є (як вона любила казати аколіткам), та рідко вистачає часу.

Думаючи про здебільшого пасивних людей «там, назовні», поза Бене Ґессерит, Одраде інколи їм заздрила. Вони мають право на свої ілюзії. Як зручно. Можна прикидатися, що твоє життя