Читати книгу - "Містер Мерседес"

– то був паровий молот. Над Олівією Трелоні він працював скальпелем.

– Ти мене слухаєш? – питає Фредді.

Він усміхається:

– Мабуть, я десь на хвилинку трішки кудись відволікся.

Ніколи не бреши, якщо можеш сказати правду. Правда не завжди найбезпечніший вибір, але в більшості випадків так. Знічев’я він загадується, що б сказала Фредді, якби він їй повідомив: «Я той самий Мерседес-Кілер». Або якби він сказав: «Фредді, у мене в коморі в підвалі лежить дев’ять фунтів саморобної пластикової вибухівки».

Вона дивиться на нього так, ніби вміє читати його думки, і Брейді на мить стає тривожно. Потім вона каже:

– Це твоя праця на двох роботах. Це тебе виснажить.

– Так. Але я б хотів знову повернутися до коледжу, а ніхто за нього не заплатить, окрім самого мене. А на мені ж іще й мати.

– З винцем.

Він усміхається:

– Моя мати здебільша полюбляє горілочку.

– Запроси мене додому, – каже Фредді зловісно, – я її витягну нахер кудись на збори АА[66].

– Не допоможе. Пам’ятаєш, як сказала Дороті Паркер[67], авжеж? Можна підтягнути шльондру до культури, але неможливо примусити її думати.

Фредді на якусь мить задумливо застигає, а потім, закинувши назад голову, вибухає хриплим Марлборо-реготом.

– Я не знаю, хто така Дороті Паркер, але цю фразу я заберу собі, – і продовжує далі розважливо: – Серйозно, чому б тобі просто не попросити у Фробішера додаткових годин? Та твоя інша робота – то ж натуральний відстій.

– Я тобі поясню, чому він не попросить у Фробішера додаткових годин, – каже, виступаючи на вантажну платформу, Фробішер. Ентоні Фробішер молодий і, як годиться комп-фанату, в окулярах. Цим він схожий на більшість працівників «Дискаунт Електронікс». Брейді також молодий, але на вигляд приємніший за Тоунза Фробішера. Не те щоб вродливий. І це якраз добре. Брейді воліє залишатися непоказним.

– То виклади нам, чому так, – каже Фредді, затоптуючи свою сигарету. Навпроти вантажного двору поза гіпермаркетом, що посідає південний край торговельного кварталу «Березовий Пагорб», стоять машини працівників (переважно старі колимаги) та три яскраво-зелені «Фольксвагени-Жуки». Ці завжди в ідеально чистенькому стані, і сонце пізньої весни виблискує на їхніх лобових шибках. На бортах у них написи синьою фарбою: КОМП’ЮТЕРНІ ПРОБЛЕМИ? ВИКЛИКАЙТЕ КІБЕР-ПАТРУЛЬ «ДИСКАУНТ ЕЛЕКТРОНІКС»!

– «Сьоркіт Сіті» накрилися і «Бест Бай»[68] хитається, – каже Фробішер тоном шкільного вчителя. – Завдяки комп’ютерній революції «Дискаунт Електронікс» також хитається – разом із кількома іншими бізнесами, які ще якось тримаються на мінімальному життєзабезпеченні: газети, книжкові видавництва, магазини грамплатівок і Поштова Служба Сполучених Штатів. Це далебі неповний перелік.

– Магазини грамплатівок? – перепитує Фредді, підкурюючи чергову сигарету. – Що таке магазини грамплатівок?

– Не вийобуйся, – каже Фробішер. – У мене є друг, який запевняє, ніби лесбі не мають почуття гумору, але…

– У тебе є друзі? – питає Фредді. – Вау. Хто б міг подумати!

– … але ти вочевидь є доказом того, що він неправий. Ви, друзі, не можете отримати додаткових годин тому, що наша компанія зараз виживає на самих лише комп’ютерах. Здебільшого дешевих, зібраних в Китаї й на Філіппінах. Величезній більшості наших покупців не потрібне більше оте все інше лайно, яким ми торгуємо.

Брейді гадає, що тільки Тоунз Фробішер може таким чином казати: «Величезна більшість». – Почасти це відбувається через технологічну революцію, але також тому, що…

Разом Брейді й Фредді скандують: «…Барак Обама – найбільша помилка з усіх, які бодай колись робила наша країна!»

Фробішер якусь мить кисло роздивляється на них, а потім мовить:

– Принаймні ви слухаєте. Брейді, ти закінчуєш о другій, правильно?

– Так. О третій у мене починається інший виступ.

Щоб показати, що він думає про іншу роботу Брейді, Фробішер морщить обличчя разом зі своїм перерослим шнобелем.

– Чи мені не почулося, ніби ти казав, що збираєшся повернутися до коледжу?

Брейді на це не відповідає, бо що б він не сказав, усе може виявитись хибним. Ентоні «Тоунз» Фробішер не мусить знати, що Брейді його не любить. Та де там нахер, він його просто ненавидить. Брейді ненавидить усіх, включно зі своєю п’яницею-матір’ю, але все має бути, як співається в тій старій кантрі-пісні: «Ніхто не мусить знати про це зараз»[69].

– Брейді, тобі двадцять вісім років. Достатньо дорослий, щоб не покладатися тільки на гівняну обов’язкову автоцивілку – що є добре, – але трішечки занадто дорослий, щоб навчатися, розраховуючи на кар’єру інженера-електронщика. Чи комп’ютерного програміста, до речі.

– Сам не будь гівнюком, – каже Фредді. – Не будь Тоунзом Гівнюком.

– Якщо, коли людина каже правду, це робить її гівнюком, нехай тоді я буду гівнюком.

– Йо, – каже Фредді. – Ти ввійдеш в історію. Як Тоунз Правдолюбний Гівнюк. Про тебе діти вивчатимуть у школах.

– Я не проти почути трохи правди, – мирно каже Брейді.

– Добре. Тоді ти також можеш бути не проти того, щоб присвятити свій час каталогізуванню й наклеюванню наліпок на DVD. Починай зараз же.

Брейді благодушно киває, підводиться і обтрушує на собі ззаду штани. Наступного тижня в «Дискаунт Елетронікс» розпочинається п’ятдесятивідсотковий розпродаж; їхній менеджмент у Нью-Джерсі поставив вимогу, щоб «ДЕ» до січня 2011 року вийшли з пов’язаного з цифровими відеодисками бізнесу. Цей колись вигідний товар задушили «Нетфлікс» та «Редбокс»[70]. Невдовзі в їхній крамниці не залишиться нічого, крім домашніх комп’ютерів (зібраних у Китаї й на Філіппінах) та телевізорів із пласкими екранами, які мало хто може собі дозволити купувати в часи глибокої економічного рецесії.

– А ти, – каже Фробішер, повертаючись до Фредді, – маєш їхати на виклик. – Він вручає їй рожевий інвойс-бланк. – У старенької леді завис екран. Принаймні це те, що вона сказала.

– Слухаюсь, mon capitan. Рада служити.

Вона підхоплюється, салютує і забирає простягнуту ним накладну.

– Заправ сорочку. Надінь кашкет, не обов’язково викликати в клієнтки огиду твоєю дикою стрижкою. Не жени надто швидко. Отримаєш чергову штрафну квитанцію і з твоїм життям у ролі кібер-патрульної буде покінчено. А ще, перед тим як піти, не забудь позбирати свої кляті недопалки.

Перш ніж вона встигає відбити його подачу, Фробішер зникає всередині крамниці.

– Липучки на диски тобі, а старенька леді з, либонь, забитим крихтами від Греємівських крекерів[71] центральним процесором мені, – каже Фредді, зістрибуючи з платформи і надягаючи кашкет. Вона на манір косяка скручує накладну і вирушає в бік «фольксвагенів», навіть погляду не кинувши на свої недопалки. Зупинившись на хвильку, щоб озирнутись на Брейді, вона впирається долонями собі в неіснуючі стегна:

– Це не те життя, яке я собі уявляла, коли навчалася в п’ятому класі.

– У мене так само, – мирно відгукується Брейді.

Він дивиться,