Читати книгу - "Едем, Станіслав Лем"

до якої вони наближалися та яка раз по раз здувалася хвилями.

— Не знаю. Може, опори заховано десь усередині або з протилежного боку.

— Аліса в країні див, — зустрів їх голос Лікаря за завісою. — Починаємо? Сьогодні я чхаю вже менше. Може, це адаптація. В який бік підемо насамперед?

Усе довкола них дуже скидалося на те, що вони бачили напередодні. Прибульці рухалися вже значно впевненіше й швидше. Спочатку їм навіть здалося, що тут усе точнісінько таке саме, як у попередньому цеху. Колони, колодязі, ліс скісних стравоходів, що пульсують і обертаються, розпікання, виблискування — весь коловорот процесів тривав в однаковому темпі. Та, придивившись уважніше до «готової продукції», — вона теж лежала чотирикутником на лотку, — люди виявили, що «вироби» інакші, більші й іншої форми, ніж учорашні. Але то було ще не все. Ці «вироби» (які теж зрештою знову вводилися у замкнутий цикл так само, як і ті, вчорашні) не були абсолютно ідентичні. Вони чимось нагадували частину рифленої біля вершечка половинки яйця. Сліди обробки на них свідчили про те, що вони мають з’єднуватися з іншими частинами; крім того, з них виступали горловини труб, у яких рухалися сочевицеподібні пластинки, схожі на дросельні заслінки чи клапани. Та коли люди порівняли велику кількість цих предметів, то з’ясували, що одні з них мають два відкритих роги, інші — три або навіть чотири, причому ці додаткові виступи були менші й часто ніби незакінчені, неначе процес обробки перервався десь посередині. Сочевицеподібна пластинка іноді цілком заповнювала собою весь просвіт стравоходу, іноді — тільки його частину, а інколи її не було зовсім (раз наші герої знайшли тільки щось схоже на її маленьку бруньку, завбільшки як горошина). Поверхня в одних «яєць» була гладенько відполірована, в інших шерехата втулка «заслінки» теж була неоднакова в різних екземплярах, а в одному побачили навіть двох «близнючок»: почасти сплавлені між собою, вони з’єднувалися крізь маленький отвір, а сочевицеподібні пластинки утворювали щось на зразок «вісімки» — Лікар назвав їх «сіамськими близнятами». Частина цих предметів мала, крім того, аж вісім рогів, що поступово дрібніли, причому найменші з них були без отворів, на відміну від усіх інших.

— Ну, що ти на це скажеш? — стоячи навколішки, запитав Координатор Інженера, який копирсався в колекції, вихопленій зі «складу» на лотку.

— Поки що нічого. Ходімо далі, — відповів Інженер, підводячись, але було видно, що настрій у нього трохи поліпшився.

Вони вже розуміли, що цех немовби ділиться на кілька секцій, щоправда, нічим не відгороджених одна від одної, але відмінних внутрішнім циклом виконуваних процесів. Виробниче устаткування — весь цей ліс, що звивається, корчиться, наче щупальці, й сопе, — було скрізь однакове.

Через кількасот метрів люди наштовхнулися на секцію, яка, виконуючи ті самі операції, що й попередня, звиваючись, плямкаючи, сопучи, несла в своїх стравоходах, скидала у відкриті колодязі, спускала згори, поглинала, обробляла, складала й плавила... ніщо.

Скрізь, де в попередніх секціях можна було спостерігати, як ці розпечені заготовки або холонучі вже оброблені предмети мандрують у різні боки, вгору, вниз, тут усі складні перетворення замінювала порожнеча.

Вирішивши спочатку, що виріб зовсім прозорий і тому його не видно, Інженер висунувся далеко над викидачами й спробував схопити рукою те, що мало вилетіти з роззявлених пащ, але не виявив нічого.

— Якесь божевілля, — з острахом сказав Хімік.

Та Інженер чомусь анітрохи не був цим приголомшений.

— Дуже цікаво, — заявив він, і всі пішли далі, у напрямку секції, з якої долинав дедалі наростаючий шум.

Здавалося, мільйони важких, вологих шкур падали на великий, слабо напнутий барабан. Нараз довкола посвітлішало.

Із десятків схожих на кийки бурульок, які гойдалися високо вгорі, під самісінькою стелею, сипався град чорних на тлі склистого даху предметів, вдаряючись об товсті діафрагми, що підставлялися під них то з одного, то з другого боку, розгорталися вертикально й розмірено розбухали, неначе їх роздимав газ, — усі вони були прозоро-сірі, мов пухирі, — і, підхоплений на півдорозі клубками змієподібних рук, опускався до самого низу. Тут вони акуратно шикувалися, предмет біля предмета, квадратами, рівними шеренгами, тимчасом як із протилежного боку через певні інтервали виповзала величезна маса, сплющена, мов у кита лоб, і з протяжним зітханням усмоктувала «готову продукцію» по кілька рядів нараз.

— Склад, — флегматично пояснив Інженер. — Згори надходять готові вироби, а це щось схоже на транспортер — воно підбирає їх і знову запускає у замкнутий цикл.

— Ти звідки знаєш? Може, тут якраз навпаки? — запитав Фізик.

— Сам бачиш, що склад уже повний.

Насправді тут ніхто майже нічого не зрозумів, але всі мовчки простували далі.

Було близько четвертої, коли Координатор наказав повертатися назад. Вони стояли в секції, що складалася з двох відділів. Перший виробляв товсті диски з вухоподібними ручками, другий відрізав ці ручки й кріпив на їхньому місці фрагменти еліптичних кружалець, після чого диски мандрували в підземелля, звідки незабаром поверталися гладенькими, «оголеними», як сказав Лікар, щоби знову їх було піддано процесові приварювання ручок, схожих на вуха.

Коли всі опинилися на рівнині й закрокували під ще височеньким сонцем у той бік, де залишили намет та рюкзаки, Інженер заявив:

— Ну, потроху прояснюється.

— Справді? — з відтінком іронії кинув Хімік.

— Так, — підтвердив Координатор. — Що можеш про це сказати? — обернувся він до Лікаря.

— Це труп, — відповів той.

— Тобто як — труп? — здивувався Хімік, який нічого не розумів.

— Труп, який рухається, — докинув Лікар.

Кілька хвилин усі йшли мовчки.

— Чи можу я нарешті довідатися, що це означає? — не без роздратування запитав Хімік.

— Дистанційно керований комплекс для виробництва різноманітних деталей, який з плином часу зовсім розрегулювався, бо його залишили без жодного нагляду, — пояснив Інженер.

— Он як! І давно, по-твоєму...

— Цього не знаю.

— Із дуже великим наближенням і з не меншим ризиком можна висловити гіпотезу, що... мінімум кілька десятків років, — сказав Кібернетик.

— А можливо, ще раніше. Якби я довідався, що це сталося двісті років тому, то теж нітрохи не здивувався б.

— Або й тисячу, — флегматично докинув Координатор.

— Як тобі відомо, контрольні електричні мізки розрегульовуються в темпі, що відповідає коефіцієнтові... — почав Кібернетик, але Інженер урвав його:

— Вони можуть працювати за іншим принципом, аніж наші, й узагалі ми навіть не знаємо, чи це електронні системи. Я в цьому