Читати книгу - "Арон, Олекса Мун (Alexa Moon) "

7

Лера

Ще кілька секунд кручу в пальцях коробку протизаплідних таблеток і без роздумів викидаю її у смітник. Вони більше мені не потрібні. Я користувалася таблетками лише заради Андрія. Просто він не любив займатися безпечним сексом. Казав, йому подобається мене відчувати, а дітей він не любив. Точніше, любив лише свого «законного» сина.

Я почуваюся на самому дні, без можливості піднятися назад, а ще мене дуже дратує цей гордовитий хлопчик — молодший брат Яніса.

Якого біса він поліз до мене? Якого біса я відчула те, що не повинна була відчувати? Я десь звернула в неправильному напрямку і тепер моє життя летить під схил?

Тішить одне. Сьогодні я у своїй квартирі. Яніс, як і обіцяв, поміняв замки та викликав клінінг. А ще вночі тепер під вікнами чергують його хлопці з клубу. Охороняють мене наче я якась принцеса. Маячня…

Дивлюся на своє вбрання підібране спеціально під похорон і мене починає долати сумнів. Чи не надто зухвало?

Спочатку я взагалі хотіла зробити фурор. Одягти отруйно-червоне пальто. Але згодом вирішила, що я не в собі. Вбрання потрібно вибрати скромніше. Тому я зупинилася на чорних штанах та чорній прозорій блузці. Пальто вирішила одягти теж чорне.

Охочих провести Андрія Саніна в останній шлях виявилося близько сотні осіб. Крім його рідних, знайомих та незнайомих, тут ще були присутні ЗМІ.

Ми з Янісом намагаємося триматися осторонь і не привертати увагу. Але витягнуте бліде обличчя Марини — вдови Саніна рушило в наш бік, як тільки ми прийшли. Вона дивилася на мене прямим поглядом і поволі ворушила губами. Я впевнена, вона проклинала мене.

Вирішаю перемкнути свою увагу й одразу стикаюся поглядом із мало знайомим обличчям. Його рівні вилиці та світле волосся освіжають пам'ять і я звертаюся до Яніса:

— Біля Єгорова стоїть той слідчий, який приходив днями до мене. Степан Олексійович.

Слідчий коротко киває мені та далі продовжує розмову з Єгоровим.

— Вперше його бачу, — Яніс бере мою долоню і кладе на своє передпліччя. — Дивний якийсь. Він мені не подобається.

Я вдячна другові за підтримку. Нескінченна вдячна.

— Тільки цього не вистачало! — тихо гарчить мій супутник.

— Що? — хвиля раптового страху накриває мене і я починаю поглядом блукати по натовпу. Кого ж він там побачив, що почав тривожитись?

— Арон! — карбує Яніс.

Тільки його тут не вистачало!

Арон, як завжди, нікого не помічаючи, прокладає собі шлях через натовп скорботних, наближаючись до нас.

— Якого біса ти тут робиш? — гарчить на нього брат.

— Прийшов висловити свою пошану покійному.

— Серйозно?

— Ні, звісно! — Арон ховає руки до кишень темних спортивних штанів і розглядає натовп. Уникає зустрічі зі мною. — Є дуже термінова розмова. Зачекати не може.

А я стою як укопана. Його поява застала мене зненацька, у найгіршому значенні цього слова.

Намагаючись позбутися дурних спогадів, я знову ловлю на собі уважний погляд слідчого. Його брови злетіли вгору. Здається, він здивований і водночас засуджує компанію, в якій я перебуваю.

Закочую очі. Цього мені ще не вистачало. Яка на хрін йому різниця з ким я стою?

Моя німа бурхлива емоція не залишається непоміченою. Арон різко повертає голову в той бік, куди я дивлюся і, коли він повертає свій погляд до мене, всередині все завмирає. Арон ніби вивертає мене, навіть не доторкнувшись.

Як він має право на мене так дивитися? Засуджувати? Ревнувати?.. так, чорт забирай, мені це не здалося. Я не можу настільки поїхати головою.

— Яніс, я відійду ненадовго.

Я хочу побути на самоті. По-людськи попрощатися з чоловіком, якого любила протягом стількох років. Всупереч тому, що наші стосунки не дотягували до «людських». І попри те, що останні місяці я відчайдушно прагнула їх закінчення.

Я знайшла затишне місце і залишилася там, поки не настав час завершальної процедури поховання. На це я точно не дивитимуся.

Нікому не сказавши жодного слова, я йду на паркування. Поки там нікого немає, я зможу швидко виїхати звідси.

Ідучи мокрим асфальтом паркування, чую паралельно зі своїми кроками чужі. Не встигаю обернутися, як у спину мені летить питання:

— Яку ж ви незвичайну компанію вибрали собі, Валерію? Брати Адаміді, дуже цікаві особистості.

Він що, чатував на мене?

— Степане Олексійовичу, якщо не помиляюся? — розвертаюся, бридко скрипнувши шпильками по асфальту.

— Не помиляєтеся, — чоловік зупиняється за кілька метрів від мене.

З неба починає капати дрібний дощ і я хмурюся, бажаючи якнайшвидше опинитися у своєму авто. Ось навіщо він пішов за мною?

— Якщо ви переслідуєте мене, бажаючи дізнатися ще якісь брудні подробиці, які могли статися між мною та Саніним, то нічого нового я вам не розповім. А інакше, Вас зовсім не повинно торкатися. Не треба мені вказувати яку компанію варто вибирати, а яку ні.

— Даремно ви так, Валерію. Я впевнений, що ваші друзі не ті, ким хочуть здаватися.

— У кожного з нас свої скелети у шафі. Це також вас не стосується.

— Стосується, — чоловік різко перебиває мене та крокує назустріч, — особливо, коли ці скелети пов'язані з навмисним підпалом машини Саніна.

— Про що ви говорите?

— Одне перевірене джерело заявляє, що у вбивстві депутата причетний Арон Адаміді. Ходімо до мене в машину, я докладніше поясню та викладу суть мого переслідування вашої особи.

— Що? — злітає з губ на видиху. Що за маячня?

Але цього мені не вдається вимовити вголос, тому що виразно чую, як мене хтось кличе:

— Лера! — з-за спини слідчого з'являється темна постать Арона і не менш темний погляд ковзає по мені. — Тебе в дитинстві не вчили, що з дорослими незнайомими дядечками сідати до машини категорично заборонено!

Арон обходить слідчого і схопивши мене за руку тягне повз мою машину.

— Там моя машина! Ми тільки що пройшли її, — тихо обурюючись, намагаючись зупинитися. Шпильки марно дряпають по асфальту, видаючи страшний скрегіт. — Стій! Куди ти мене тягнеш?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍