Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Навіть дві банки хочу. Чорт, завтра матч із "Нью-Бобрами", а ця Рита Шаповалова, цікаво, з'явиться? Вони ж її точно поставлять біля нашої секції.

— Зрозумів, так, продаємо голову.

— І ось навіть узяти цей хаос із ляпасом. Ні, ну нам, звісно, на користь, але не могла ця дівчина тебе вдарити в шию чи в плече? Чого ти не відвернувся?

— Що означає, "нам на користь"? — не контролюю я тон і запитання виходить надмірно жорстким.

— Те й означає. На тебе напали, тебе всі жаліють, захищають...

— Мене, трясця твоїй матері, не треба жаліти. Це було заслужено, і якого дідька всі про неї пишуть... Усе, тиждень, і вони забудуть. Довбануті.

Я вже навчився ніяк не реагувати на пресу, але цей тиждень повернув усе назад. З подвоєною силою; і якщо мені трапиться на очі ще один клятий репортаж із кадрами з цього медичного кабінету...

... Того кабінету, в який я того ранку зайшов без стуку і з якого, здається, я вийти не можу досі.

Ми з хлопцями вірно прорахували, що Салазаров або керівництво ліги приставить до нас кілька людей, щоб плести свої павукові тенета, і ледве не здохли зі сміху, коли почули, що тепер у "Скалозубів" числиться помічник тренера-реабілітолога. Медичній команді не потрібні ніякі помічники, тут усі — конкретно реабілітологи, і всі вони помічники головного лікаря.

Точніше, тепер значиться помічниця рядового тренера-реабілітолога, і ніхто — ніхто, трясця, із самого ранку, коли в кабінеті вже побувала половина команди, — не попередив мене про це.

І ця доморощена помічниця налаштована серйозно, з усією своєю суворістю в голосі й витримкою у високо піднятій голові, й іноді, коли вона дивиться цим своїм гордим і стриманим поглядом, в її очах зароджується смішинка, як грайливий промінчик...

... І я досі в лихоманці від цього, немов я застряг у погоні за сонячним зайчиком, що іскоркою ховається в її трохи втомлених очах...

У погоні за сонячним зайчиком у мене ж є шанси?

Я ж, трясця, на льоду докочую зі швидкістю двадцять п'ять кілометрів на годину на поворотах, і крига мене слухається, точно ж є шанси наздогнати?

У кишені розривається вібрацією телефон і я машинально дістаю його і дивлюся на екран.

Телефонує Алан, який сидить у кріслі навпроти. Який щойно весь час говорив і говорив, а я вирішив, що все це вже чув тисячу разів, і тепер я піднімаю на нього голову, неохоче киваючи.

— Вирішив зателефонувати тобі про всяк випадок, — протирає він обличчя ще раз, — а то мені здалося, що ти надто задумався. Так от, мій дорогий друже. Ти маєш сказати журналу "Спортмен", що після ляпаса...

— Я розмовляв із Давидом, він згоден, що взагалі нічого не варто казати пресі з приводу того, що сталося, — не підвищую я голос, але менеджеру мій настрій стає зрозумілим.

— Давид часто з тобою погоджується, — ухильно зауважує Алан. — Зазвичай усе-таки це відбувається навпаки з іншими спортсменами... адже він має бути твоїм публіцистом, а не дружбаном.

— Так, він — мій публіцист, а ти — менеджер. Начебто ніхто не плутається.

Алан приховує коротку посмішку.

— Я всього лише хочу звернути твою увагу, що треба дивитися в майбутнє. Навіть під час, здавалося б, ухвалення малозначущих рішень.

— Дивитися в майбутнє? — я посміхаюся, хитаючи головою. — А ці сім мільйонів, і цей "Армані", ти думаєш, куди я дивлюся, так. Куди-куди, завтра може шию зламаю, то залишиться хоча б чек і не здохну з голоду в колясці. Алане, ти про голову говориш, так. Я — шматок дуже якісного м'яса. "Скалозуби" купили мене, і ти сторгувався, і я продався. І так по новій щомісяця. Я працюю, так, і ти працюєш. І моє тіло реально в оренді, Алане. І ця голова в оренді. І ці руки, бачиш? Це спорт, ви кажете, але це ринок людського м'яса. І ти ще хочеш, щоб як торгаш я набивав собі ціну? Щоб я спочатку робив вигляд, що не продаюся, щоб потім продатися краще? Це ти хочеш від мене? — я мимоволі примружуюся, і він нервово ковтає, опускаючи очі. — Давай тільки без цього лицемірства і без лекцій для моєї голови в оренді. Досить. Тільки не розповідай мені, скільки мільярдів на мене чекає попереду. Я хочу в це село повернутися до ночі й закидатися пивом. Я не збираюся ділити шкуру невбитого ведмедя, я просто збираюся його вбити.

— Я зрозумів, Артуре. Я реально розумію.

— Домовилися, — різко злітаю з крісла і закидаю сумку на плече. — Тут усе продається, усе купується. Ти, я, всі інші. Тут немає ні честі, ні справедливості, ні правди.

Я піднімаю застібку на толстовці, бо зручніше ховати руки в кишенях, коли одяг наглухо застебнутий.

— Тільки прошу тебе, — потирає очі Алан, — це слово... Ось це слово — "честь" — будь ласка, ніколи не вимовляй його всує. Тобто при журналістах. І при ввімкненій камері.

— Не переживай, — киваю я менеджеру, не дивлячись на чоловіка. — Я все зроблю тіп-топ. Топ-топ-топ-топ.

— Я знаю, Артуре. Ти — титаніще.

Чорт, боюся, не зумію втриматися і зараз гидливо поморщуся. Підлизони — чи не найгірше з того, що тут коїться.

— І з приводу цієї дівчини... — починає кричати мені менеджер услід. — Знаєш, Давид має рацію, ти краще мовчи, нічого не говори журналістам! Я про ляпас! Ось ні слова.

Я злітаю сходами вниз, ігноруючи ліфт. Мені цей ляпас, на жаль, не тільки в кошмарах сниться, а й в інші сни заглядає.

Потрібно кілька днів, щоб моє тіло нарешті послухалося наказу не згадувати про цю медсестру чи хто вона там. Усе, забити й забути.

Вона мені здалася такою вольовою і такою тендітною водночас. А вона — просто підстилка багатія Салазарова.

Дідько, ну навіщо йому свою дівчину засовувати в ці справи? Худоба, а не мужик. Весь час забуваю: вона йому навіть, напевно, не дівчина. Тут усе так влаштовано. Залізні контракти, кілометрові обіцянки і памфлети слави. Тільки жодне слово нічого не означає.

Жодне слово не важить навіть грам.