Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"

Розділ 7

Млин побачили відразу, як обігнули гай. Ну, правильно, це водяні стоять у низов'ї, біля річок чи озер, де можна спорудити загати, а вітряні ставлять на пагорбах, повище. Щоб вітер старанно крутив крила. Важко не помітити. Навіть якщо крила давно згнили і відвалилися, а дах настільки запався, що більше схожий на ґрати. Загалом той ще вигляд. Руїна... І виглядом, і запахом нагадує труп, що напіврозклався. Не знаю, навіщо було попереджати? Та я не сунувся б туди, навіть у найзапеклішу зливу.

— Чуєш? — амазонка зупинилася. — Стогне хтось...

Я старанно прислухався. Коники сюркотять, щось прошурхотіло в траві. Від гаю долинає пташиний гомін... і все.

— Ні.

— Та ти прислухайся... — наполягла Леонідія. — Звідти... Точно... — дівчина впевнено вказала у бік млина. — І не просто стогне. На допомогу кличе.

— Тобі тільки здається... Вітер у руїнах гуляє. За бажання, все що завгодно можна почути.

— Вітер? — перепитала амазонка. — Ну, якщо він знає таємну мову сестер-войовниць... Ти роби, як знаєш, а я піду гляну. У нас не прийнято своїх у біді залишати.

— Стривай. Корчмар попереджав мене, щоб не ходили до млина. Погане місце. Небезпечне.

— Боїшся? — зневажливо надула губи білявка. — Тоді й справді, стій тут. Або ні, не треба. Не чекай на мене, чалапай далі. Такий сміливець ведмедеві не страшний. Все одно я виграю.

Вона що, думає, ніби будь-якого чоловіка можна на амбразуру кинути, лише обізвавши боягузом? От зараза! Правильно думає... У мені аж стрепенулося все, а ущемлена гордість і зовсім, як квашня, через край поперла. Довелося її і в руки взяти, і наступити ногою. Щоб не дзявкала.

— Гаразд... Почекаю. Куди поспішати. Сходи, якщо цікавість мучить.

Амазонка аж здригнулася. Що, люба, не подобатися, коли твоєю монетою розплатилися? Фиркнула так, що кінь би позаздрив. Але в цей момент від млина й справді пролунав дивний звук. Стогін не стогін, але дуже схоже.

— Тепер чуєш?

— Чую, — довелося визнати. — Але ж і корчмар не просто так попереджав.

— Нас... — кивнула Леонідія. — А якщо там той, кого не попередили? Таке може бути? І що тепер? Зробити вигляд, що нічого не чули?

Гм… Логічно. В розумі амазонці не відмовиш. Відчуваю, що добром її витівка не закінчиться, але, якщо не переконатися, не перевірити — замучать потім докори совісті.

— Гаразд. Будь по твоєму. Пішли... Але, якщо я матиму рацію, будеш винна ще одне бажання.

А чого? Як вчать нас мудреці, хочеш досягти успіху, кожну ситуацію, навіть програшну, треба намагатися використати з вигодою. У мене ж цих надзавдань — мішок та торбинка.

Леонідія такий підхід теж вважала за розумний і з усмішкою підставила долоню.

— І навпаки. Домовилися?

— Домовилися. Хто не ризикує, той не п'є шампанське.

— Що не п'є? — Зацікавилася амазонка.

— Шипуче вино...

— Смачне?

— Кому як... Я не в захваті. А дівчатам до вподоби.

Хоч і трималися насторожі, поперлись навпростець. А чого петляти? Все як на долоні. Трави високі, але навряд чи тут влаштували засідку індіанці чи ніндзя. Місце глухе, випадкових перехожих запаришся чекати. Дорога, якою ми йшли, ледве втопталася. Тільки того, що сліди від коліс возами нарізані.

Леонідія, оцінивши наше спільне озброєння, а точніше те, що я не маю нічого, крім меча — довірила нести свій спис, а сама приготувала лук.

Млин — ніби зрозумів, що ми не пройдемо повз — причаївся і зберігав безмовність. Зате сморід гнилі і прілості зробився набагато виразнішим. Наче ми ненароком розчавили трухляву колоду, що густо поросла поганками, і тепер тягнемо все це запашне «щастя» за собою на підошвах.

— Гей! — Не витримала тиші амазонка. — Хто тут? Є хтось живий?

Млин промовчав. Один раз тільки пролунав огидний скрип. Наче кришку труни віддирали, а іржаві цвяхи не хотіли вилазити. Хоча це тільки через наш настрій він здавався мерзенним, а насправді скрип, як скрип. Вітер дошку розхитав або навіть ціла колода з місця зрушилася.

Зблизька будинок виявився зруйнованим ще більше, ніж виглядало здалеку. Вінці зрубу прогнили настільки, що незрозуміло, яким дивом взагалі трималися разом, а не роз'їхалися досі. Або не роздавили трухляві нижні колоди загальною вагою.

— Тьху... — скривилася дівчина. — Смердить, як зі склепу.

— Тлін та запустіння, як уособлюють смерть — і не повинні подобається живим. Тому й пахнуть відповідно.

— Ти ще й філософ? — пирхнула білявка. — Чи не занадто багато чеснот для такого красеня?

Хотів відповісти, що багато не мало, і нагадати про програну суперечку, коли тишу порушив стогін, що пролунав усередині млина. Цього разу зі словами. Вони долинали уривками, не надто чіткими, але достатньо, щоб зрозуміти:

— Я тут... У під... упав... Допомо...

— Тримайся, сестро! Я йду! — Леонідія відклала лук і кинулася всередину будівлі. Швидше, ніж я встиг зупинити. І спитати: чому вона говорить про сестру, якщо на допомогу кличе чоловічий голос?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍