Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

борт, коли човен пішов сторч; ну, а як йому потім повелося — самі можете здогадатися!

— Що ж сталося з тим небораком? — поцікавився Кеп, спантеличений сухим тоном співрозмовника, хоч глузування було таке очевидне, що хто-небудь кмітливіший за старого моряка давно засумнівався б у щирості Слідопитових слів.— Той, хто сам проплив це місце, напевно, поспівчуває йому.

— Ваша правда — це був і справді неборак, та до того ще й зелений новак, і він, бачте, хотів нас, темних невігласів, повчати. Так ви питаєте, що з ним сталося? Полетів собі шкереберть, мов який палац а чи фортеця.

— Коли б вони вистрибнули з човна! — додав, усміхаючись, Джаспер, хоч він, очевидно, дужче за свого старшого друга хотів уже облишити розмову про водоспад.

— Хлопець має рацію,— промовив Слідопит, сміючись до Мейбл (їхні човни зійшлися так близько, що майже торкалися один одного бортами).— Звісно, він має рацію. Проте ви ще нічого не сказали, якої ви думки про стрибок, що ми оце утнули.

— Він був небезпечний і сміливий,— відповіла на звернене до неї запитання Мейбл.— Як я дивилася згори, то вже не рада була, що ви пішли на такий ризик, хоча тепер, коли все щасливо минулося, я можу тільки захоплюватися вашою відвагою та стійкістю.

— Не подумайте тільки, ніби ми вчинили це, аби похизуватися перед жінкою. Це молодим, може, приємно набивати собі ціну один перед одним вчинками, що можуть видаватися гідними похвали й відважними, але ні я, ні Прісна Вода не належимо до того роду. Я від природи,— хоч це чи не найкраще міг би засвідчити Змій,— людина пряма, з щирою душею, і пиха не в моїй натурі, надто ж, коли треба виконати свій обов’язок. Що ж до Джаспера, то, повірте, він радніше переправився б через Освезький водоспад без жодного свідка, ніж на очах у сотні глядачів. Я вже з ним не раз бував у бувальцях і переконався, що хлопець не з хвалькуватих чи марнославних.

Мейбл нагородила Слідопита усмішкою, яка сприяла тому, що його пірога ще деякий час пливла поруч: врода й молодість цієї квітучої чарівної дівчини були тут, на далекому кордоні, таким рідкісним явищем, що вони зворушили навіть суворе, приборкане серце лісовика.

— Ми це зробили задля справи,— вів далі Слідопит,— все це зроблено для блага, адже якби ми були понесли пірогу в обхід водоспаду, то згаяли б хтозна-скільки часу. Коли треба звідусіль остерігатися віроломних мінгів, найдорогоцінніше — виграти час.

— Але чого нам зараз боятися, Слідопите? Човни пливуть прудко, і за дві години, як ви самі казали, ми будемо в форту,— промовила Мейбл.

— Хитрого ірокеза, красуне, котрий важить па ваші чудові коси. Адже всі ми, присутні тут, зобов’язані перед сержантом, а ще більше, гадаю, перед вами, зробити все, щоб оберегти вас від лиха. Диви, Прісна Водо, що то бовваніє ген там попереду,— бачиш, на кручі — на тій, що ото на другому вигині за кущами?

— То Великий Змій, Слідопите. Він махає руками й щось показує, чого я не розумію.

— Не будь я білий, якщо то не Змій, і він показує, щоб ми підпливли до його берега... Так і знай, заварюється якась халепа, бо інакше людина такої обачності й витримки ніколи не стала б нас турбувати. Ну, товариство, не падати духом! Ми чоловіки і маємо зустріти дияволів, як личить людям нашого кольору шкіри п покликання. Ат! Ніколи не бува добра з хваління. Треба тільки похвалитися, що ти в безпеці, як тут-таки небезпека ловить тебе на брехні.

РОЗДІЛ IV

Мистецтво тут усім

Природу встигло гідно довершити —

Альтани у хвощі густім

Шипшиною духмяною обвити.

Спенсер. «Королева фей»

Освего нижче водоспаду значно бистріша, і дно її вже не таке рівне, як у горішній частині. Щоправда, в окремих місцях своїм спокійним плином вона ще нічим не скидається на мілководу річку, хоча її все частіше й частіше перегороджують пересипи й пороги, окремі з яких у ті далекі часи, коли Ще все перебувало в первісному, незайманому стані, створювали неабиякі перешкоди човнярам. Тоді ще не потребувалося великих зусиль, аби пройти її пірогами, крім хіба тих місцин, де бистра течія та підступні камені вимагали від стернового особливої обачності. Там, щоб пройти цілим та неушкодженим, човнярам необхідна була не лише незвичайна пильність, але й неабияка витримка та дужі руки на веслах. Все це добре розумів могіканин, і тому, щоб зробити своє повідомлення, він вибрав таке місце, де річка сповільнювала плин і де найзручніше було пристати човнам.

Тільки-но розпізнавши силует свого червоношкірого друга, Слідопит один дужим поштовхом весла звернув пірогу носом до берега, даючи Джасперові знак, щоб той плив слідом, і за хвилину обидві піроги тихо плинули за течією попід самими кущами, які нависли над водою. Тепер усі принишкли — хто з остраху, а хто за звичкою до остороги; коли ж підпливли ближче до індіянина, той дав знак спинитися, і між ним та Слідопитом відбулася коротка, але серйозна нарада мовою делаварів.

— Скоїлося щось важливе, чи, може, вождь зупинив нас, сплутавши трухлявий пеньок з ворогом? — звернувся до індіянина Слідопит.

— Мінги в лісі.

— Це ми вже два дні підозрюємо. Вождь має які достеменні докази?

Замість відповіді могіканин підняв кам’яну чашечку люльки.

— Знайшов на свіжому сліду, що вів у напрямку до залоги,— (залогою на кордоні в ту добу називали будь-яке військове укріплення, незалежно від того, була в ньому яка залога чи ні).

— Її міг загубити і наш солдат. Багато хто з них користується люльками червоношкірих.

— Глянь,— сказав Змій, підносячи знайдену річ ближче до очей друга.

Вирізана з мильного каменю чашечка люльки була оброблена з великою вправністю, ба навіть з неабияким мистецьким хистом. Посередині її чітко виділявся продовгастий латинський хрестик, висічений зі старанністю, що не полишала жодного сумніву щодо його значення.

— Це віщує диявольські підступи,— зробив висновок Слідопит, що був у полоні того ж забобонного страху перед згаданим символом.— Тільки розбещеному підступними канадськими священиками[29] індіянинові могло заманутися вирізати на люльці щось подібне. Можна не сумніватися, що негідник щоразу молиться цьому хрестикові, коли хоче перехитрити невинного і вчинити якесь бузувірство. І до того ж усе ще свіже, чи не так, Чингачгуче?

— У ній ще жеврів тютюн, коли я її знайшов.

— Це десь поблизу, вождю... Де був слід? Могіканин показав