Читати книгу - "Гвендолін, Олеся Лис"

Розділ 13

Ранок приносить з собою прохолоду і вогкість. Прокидаюся ще до сходу сонця і деякий час напружено вдивляюся в сірий досвітанковий туман. Тіло дрижить від холоду, немов у лихоманці, голова болить, а в роті пересохло. Ковтнувши, відчуваю біль у горлі, немов його ріжуть гострими ножами. Тільки не це! Дінкхет, допоможи! Невже таки захворіла?

Додаю неабияких зусиль щоб стати на ноги і беруся розмахувати руками, розганяючи кров по тілу. Незважаючи на хворобливі відчуття і нудоту, пересилюю себе і ковтаю шматочок хліба, намагаючись якомога більше розмочити його в роті. Але горло все одно відгукується різким гострим болем. Води немає, губи потріскалися від жару і печуть. Облизую їх, щоб зменшити ці відчуття, і вирішую рушати в дорогу. Чим раніше я знайду воду, тим краще. Під час лихоманки потрібно часто пити, так завжди радила мама, а вона найкраща цілителька з усіх, кого я знаю.

До світанку я встигаю подолати півтори милі і валюся з ніг від втоми. Найбільше хочеться лягти на землю і померти. А ще води. Часом її дзюрчання ввижається мені, але я знаю, що це лише обман.

Сідаю на повалене дерево, щоб хоч трохи відпочити. Змусити себе з'їсти ще шматочок не виходить. Але прямо біля своєї руки я бачу молоді, скручені в клубочки стебла орляка. Простягаю руку, зриваю зелений бублик і беруся жувати. Орляк може бути як корисний, так і отруйний, та найголовніше - його можна використовувати в якості їжі. Проте тільки молоді пагони, ось такі клубочки. Це набагато краще мені зараз підходить, ніж сухий коржик.

Після їжі я вже відчуваю себе набагато краще, більш того, починаю розуміти, що дзюрчання води мені не ввижається, а я чую його насправді. Нарвавши ще трохи орляка і сховавши за пазуху, йду на жаданий звук.

Дерев стає менше, і незабаром я виходжу на берег дрібного, але досить таки чистого струмка. Не стримавшись, з тихим стогоном припадаю до води і деякий час з насолодою п'ю. Відриваюся лише тоді, коли мені здається, що мій живіт ось-ось лопне. Витираю рот рукавом і, трохи подумавши, розмотую груди, діставши відносно чистий шматок матерії. Змочивши тканину, прикладаю її до палаючого лоба і декілька секунд насолоджуюсь довгоочікуваним полегшенням.

Думки трохи прояснюються, мені доводиться визнати, що в такому стані я далеко не дійду. За моїми підрахунками до тракту залишився ще день шляху, і я можу собі дозволити сьогодні затриматися на березі струмка. Інакше є велика ймовірність, що звалюся десь посеред лісу від лихоманки на радість диким хижакам. А навіть якщо і не звалюся, то з очевидними ознаками хвороби мене в супутники ніхто не стане брати, побоюючись заразитися самому.

Вікінги, швидше за все вже вийшли до моря, переслідувати мене по лісі третій день поспіль вони навряд чи стануть. Не така вже я й важлива для них.

Трохи заспокоївшись, відходжу назад до дерев і беруся ламати собі гнучкі пишні гілки, щоб влаштувати теплу лежанку. Дві ночі поспіль на сирій землі далися мені важко. Ще я знаходжу зарості ожини. Для самих ягід ще досить-таки зарано, але їх листя прекрасно допомагають від лихоманки. Щоправда мама з них робила відвар, мені ж доводиться жувати сирими в надії, що теж допоможе. А коли моє ліжко готове, влаштовуюся на ньому зручніше і провалююся в неспокійний сон.

Відпочинок виявляється цілющим і корисним, прокидаюся я практично без жару, але з вовчим апетитом. Навіть і моргнути не встигаю, як ковтаю залишки коржа і орляка. Горло все ще доставляє мені клопоту, але не так, як вранці. Спускаюся до струмка і знову жадібно п'ю. А вечорі знову починається лихоманка. Я неспокійно вовтужусь на своєму ліжку не в силах заснути, поки мені не приходить в голову обтерти палаючу шкіру прохолодною водою. Так завжди робила мама.

Вода приносить полегшення і трохи вгамовує вогонь, що роздирає мене зсередини. Повертаюся до свого ложа, і цього разу спокійно засинаю.

А вранці прокидаюся бадьорою і вже відпочившою, немов і не було ніякої хвороби. Знаю, цей стан може бути вельми оманливим, і до вечора мене знову накриє. Але зате це перша ознака одужання, якій я не можу не радіти.

Радісно спускаюся до струмка, щоб напитися і вмитися, але, не встигаю зачерпнути в жменю воду, як злякано завмираю. За спиною чітко чується низький утробний рик.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍