Читати книгу - "Два в одному, Каміла Дані, Марі Керімей "

10.

Ян

– Вибачте, Ксеніє Мартинівно, але у вас немає іншого вибору, – чеканю льодяним тоном.

Ти бач, інші плани у неї. Мабуть, зі Стасом захотіла піти, а дзуськи. Перерву я ваші інтрижки на стороні. Ще й сіли поряд. Скоро вже й за ручку по відділенню ходити будуть.

Тьху, блін!

І, чого тільки розізлився? Ну сидить вона зі Стасом, так що тепер потрібно злитись? Дурень я. Ще й ця Оксана причепилась з запитаннями. Потрібно їй знати про моє особисте життя.

– Це ще чому? – говорить спокійно, але я ж чую нотки злості в її голосі. Не задоволена. Підіймаю очі на дівчину, яка свердлить мене незадоволеним поглядом.

– Тому, що я так сказав. Ви мене, певно, не почули. Тоді повторю ще раз, для особливо обдарованих: ви гарно справляєтесь зі своїми обов'язками. Тому будете допомагати мені на корпоративі. Чи ви пропонуєте робити все самому? – підіймаю одну брову. – Так і скажіть, що вам ліньки, а начальник хай віддувається сам, – хмикаю. Беру її на гачок. Розумію, що злити пантеру у котячій подобі не дуже добре для мого здоров'я. Що ж поробиш. Такий я. Готовий навіть у пащу звіра лізти.

Сам не розумію, для чого все це затіяв, але відчуваю, що вона повинна бути поруч.

– Ні, звісно. Як я можу залишити свого боса на роздертя – гмикає, косо дивиться на пампушку Оксану.

– Я впевнений, що ви дуже розумна жінка, – посміхаюсь одними очима. – На сьогодні можете бути вільні, – вказую на двері рукою.

– Ще раз дякуємо вам! – оклики колег. 

Правильно вчинив, що попросив свого старого друга зробити корпоратив у його готелі.

– Гарного дня, – сідаю в крісло. Ох... Вихідні. Нарешті я зможу відпочити.

– Що? – скрегочу зубами помітивши знайому постать біля столу. Ксеня вирішила не відходячи від каси вирішити всі стосунки.

– Розумна жінка, значить? І що це на тебе найшло? Ми вдома ледь зживаємось, а ти вирішив мені й свято зіпсувати. Краще б я не погоджувалась, а пішла у своїх справах, – грізно блимає карими очима.

– Забагато тексту. Я втомився. Поговоримо дома.

– Я хочу зараз розібратись, щоб дома відпочити, – ледь не лається на весь кабінет.

– Так ти говори. Стіни все чують, – гмикаю.

– Ти...

– Я... я дуже хороший бос. Ти це хотіла сказати? – підморгую. Швидкою ходою прямую до виходу. Ще виносу мізків на роботі мені не вистачало. Їх і дома з головою.

Таке відчуття, що ми вже десять років одружені й у нас вічні сімейні проблеми. Дістало – капець.

Відчиняю двері, й очікую поки Ксеня вийде за поріг.

Закочує очі до стелі випльовуючи на прощання:

- Бовдур!

Ніхто й не сумнівається.

Швиденько одягаюся й виходжу на вулицю. Роботу я свою зробив тож можна трішки раніше чкурнути додому.

Прямую до своєї ластівки. Присідаю, пристібаю ремінь безпеки й заводжу двигун. Вирулюю на дорогу, їду в напрямку дому. Хоча домом це важко назвати. Я б сказав - полігон.

Таке відчуття, що все тихо, але коли щось стрілить то капець. Граната підірветься і все за собою понесе. Боюсь цього моменту. Хтозна, як ми вибух перенесемо.

Помічаю на узбіччі знайомого діда. Згадую про шапку, яка ще досі в мене в машині та зупиняюсь біля нього. Дістаю її з заднього сидіння.

– Доброго вечора, пане, – посміхаюсь.

– Доброго, синку.

– Я хотів вам повернути шапку. Дуже вдячний, вона мені згодилися в люті морози, – протягую старому його власність.

– Зігріла кажеш, – гмикає він. – Вона хіба, що насмішити чорта, може. Та й не тільки його, – приймає з моїх рук шапку.

– Та ні. Що ви. Досить навіть пристойна річ, – усміхаюсь на всі тридцять два.

– Подобаєшся ти мені. Може тебе пригостити чаєм? – хмикає. Вказує поглядом на будинок.

– Я б з радістю, але поспішаю. Може іншим разом. Та й не зручно з порожніми руками, – відмахуюсь від пропозиції. Хоча відсидітись мені б зараз не завадило.

– Як бажаєш, – стинає плечима.

– Дякую вам ще раз, – повертаюся до машини.

Вдома, поки немає Ксенії, треба прийняти душ переодягнутися, бо відчуваю одним місцем, що сьогодні треба тікати з дому.

Прокручую її слова й вибухаю в моменті: ти бач, йти вона зі мною не захотіла. Інші плани у неї. Тьху! Знову з голови не вилазить. Намертво застигла.

Обмотую рушником стегна, й виходжу з душу. Хмикаю, побачивши Ксеню на ліжку.

Підіймаю брови.

Це вже почало входити у звичку – бачити один одного голими.

– Що тут робиш? – гримаю.
Ксенія повільно повертає до мене голову й округлює очі. Опускає погляд на рушник, і присвистує.

– Гарна фігурка, – усміхається.

– Та ти що! Певно ти не чула, що вода шуміла? – скриплю зубами.

– Чула. Яка різниця, якщо я там... – вказує пальцем на рушник, – вже все бачила, – єхидно посміхається. Трясу головою, щоб не зірватись й не викинути її з кімнати.

– Надивилась? Красень? Все тоді. Топай звідси, – тягну за лікоть.

– Постривай! Я поговорити прийшла, – обурюється. Вириває свою руку з хватки.

– Говори. Чого чекаєш? – хмикаю. Складаю руки на грудях.

– Я не хочу з тобою нікуди йти. Погодилась перед всіма, щоб ти не втратив репутації, але не піду нікуди. Я вже говорила, що в мене інші плани, – фиркає.

Прикушую язика, щоб не наговорити зайвого. Обдумую все кілька хвилин.

– Гаразд. Не хочеш, не потрібно. Змушувати не буду. Знайду з ким піти. Гарно тобі провести час за своїми справами, – криво посміхаюсь. – Тепер прошу, покинути мою кімнату. – вказую рукою на двері. Сам іду до шафи, дістаю одяг. Чую тільки, як зачиняються двері.

Злюсь. Кидаю одяг на ліжко.

Трясця!

Чого злюсь? Таке відчуття неприємне всередині. Шкребе. Хочеться взяти й вирвати непроханого гостя, що оселився на серці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍