Читати книгу - "Той, хто вбиває"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Повідомлення від Геллє.
Перша ознака життя за багато тижнів. У мені спалахнув промінчик надії, ніби птаха ожила в грудях. Тремтячими пальцями відкрив текст, прочитав.
«Досить мене мучити, Мікаелю».
Що, з біса, це мало б означати?!
Руки мені трусилися, я почав набирати літери, поривався заперечити: я не мучу її, просто хвилювався за неї — ото й усе, але зрозумів, що воно не має сенсу. Якась ірреальність. У душі я сподівався, що вона одумається, тимчасове потьмарення минеться, але надія виявилась марною. Геллє не одумалася.
Я відкинувся на подушку, заплющив очі.
Збуджений коментаторський голос щось розчаровано викрикував з телеекрана. Едвальд Буассон-Гаген пробив колесо, почулось мені, а Александер Крістофф упав — чи може, навпаки...
То був поганий день.
Поганий день для всіх.
Розділ 14
Сюнне стояла посеред мого кабінету й з осудом оглядала безлад.
— Тут діється казна що, Мікаелю!
Я простежив за її поглядом, який мандрував від переповнених стелажів до стосів тек з документами повсюди, де лиш було для них місце. Пара стоптаних черевиків валялася у кутку, підвіконня захаращене брудними чашками з-під кави; сотні згризених кулькових ручок і погнутих скріпок доповнювали колоритну картину.
— Ага, — погодився я. — Трохи є.
Замість сварливо наїхати на мене, як це звично буває, Сюнне розвалилася на стільці для клієнтів, витягнула ноги. У потертих джинсах і старих кросівках, а не в одному зі звичних строгих адвокатських костюмів. Одяг і брак макіяжу робили її молодшою.
— Твій кабінет сміховинно маленький, — сказала вона.
Раніше це не був кабінет, а щось середнє між архівом і коморою для віників та швабр. Коли я сюди вселився, то ще не чувся в праві ставити свої умови й капризувати — мене щойно випустили з тюрми попереднього утримання. Але ж ніхто не збирався осідати тут назавжди.
Сюнне трохи помовчала й додала:
— Останнім часом я часто думаю про майбутнє нашої контори. Як на мене, один з можливих варіантів — розширення діяльності. Знайти солідного партнера, об’єднати зусилля, щоб стати більш конкурентоспроможними на ринку. Ми все-таки найпрестижніша адвокатська фірма в місті, щонайменше в сфері кримінального права. А тому можемо бути привабливими для співпраці.
— Послухай, Сюнне, я не вважаю, що є хоч якісь підстави для...
— Мікаелю! — долинув з рецепції голос пані Сьоренсен. — Телефон! Візьмете?
Я махнув рукою Сюнне. Вона відразу зрозуміла, чого я хочу й відчинила двері кабінету, щоб я міг крикнути у відповідь, не встаючи з місця.
— Звідки?!
— З поліцейського слідчого ізолятора!
— Переведіть дзвінок на мене!
Я зняв слухавку.
— Це з СІЗО турбують, — сказав голос у телефоні. — У нас тут сидить один тип, який дуже хоче з вами зустрітися.
— Хто?
— Юсеф Мардал. Поговорите з ним?
Він несподіванки я на якусь частку секунди аж занімів.
— Скажіть йому, що приїду за чверть години.
Мені довелося довгенько почекати, доки привели Юсефа, але в цьому не було нічого незвичного. Чекання — ось що найбільше виснажувало тих, хто сидів у підвалах під поліцейською управою. Вони чекали, доки мине похмільний синдром або доки їм дозволять похмелитися; вони чекали на адвокатів, слідчих або на чисту білизну. А ще не менш нетерпляче чекали на судове рішення — відпустять їх чи залишать під арештом. Для наглядачів дні теж минали в чеканні, доки вони бігали від камери до камери, перевіряли, чи за дверима все гаразд і чи ніхто не вкоротив собі віку, розраджували тих, хто плакав, або вгамовували дебоширів; рахували години до закінчення зміни.
Я бував у тих темницях сотні разів, здебільшого як адвокат, але одного разу, два роки тому, довелося побути в’язнем. Після того випадку я завжди, коли спускався в поліцейські сутерини, відчував у грудях відлуння тодішнього страху й розпачу. Якщо підверталася нагода, я радо уникав підземелля, але в моїй роботі така можливість не завжди випадала. Сьогодні цікавість здолала нехіть.
Двері відчинилися несподівано, і досередини ввійшов Юсеф Мардал. Я підвівся, подав руку. Його потиск був не такий міцний, як минулого разу.
— Що трапилося? — запитав я, коли він сів за маленький стіл.
— Це ти мусиш з’ясувати, — відповів він. — Мене арештували вчора ввечері.
Я вже здогадався, що він пробув у камері всю ніч. Від його тіла несло потом, очі почервоніли, обличчя бліде. Навряд чи йому пощастило виспатися.
— А сам як думаєш? — знову запитав я.
— Поліція терпіти мене не може. Завжди так було. Я не плазую перед ними, і вони від цього просто казяться.
— Думаю, є конкретніші підстави для твого арешту, ніж нелюбов поліцейських.
Юсеф похитав головою.
— Напевно, знайшли якесь лайно й можуть на мене його повісити. Для них нічого не мало б значення, навіть якби я здобув Нобелівську премію з літератури, бо маю «послужний список», і цього достатньо. Я потенційна здобич...
Я підвівся, натиснув ґудзик дзвінка біля дверей, щоб викликати вартового.
— Я з’ясую, хто слідчий і поговорю з ним. Май на увазі, невдовзі обов’язково відбудеться допит. Тоді все й знатимемо.
— Ти будеш на допиті? — у його голосі вчувалася ледь вловна нотка, тріщина в досі бездоганному фасаді.
— Неодмінно, — сказав я. — Буду.
Більше розмовляти не було про що, ми мовчки чекали, доки хтось прийде й відчинить двері. Чекали довго, але в цьому підземеллі всі на щось чекають.
Розділ 15
— Наскільки добре ви знали Барбару Бломберґ? — запитав інспектор Ґюннар Маркюссен і відразу випустив шило з мішка.
Я майже не сумнівався, що йтиметься про Барбару, ще від дзвінка з СІЗО, і цілком впевнився у своїх здогадах, коли почув, що допит вестиме Маркюссен. Внутрішній ритм усередині мене змінився. Знати — це щось зовсім інше, ніж здогадуватися.
Гадаю, Юсеф Мардал відчував щось подібне, бо хоч мав незворушний вираз обличчя, ураз підтягнувся.
— Барбара? До чого тут Барбара?
— Просто відповідайте на запитання.
— Я був з нею знайомий.
— Де ви познайомилися?
— У тюрмі. Вона вела курс творчого письма для ув’язнених.
— І ви на нього записалися.
То була констатація, а не запитання, тож
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Той, хто вбиває», після закриття браузера.