Читати книгу - "Білий попіл"

випурхнула з кімнати. Звісно ж, вона зовсім інакша. Хіба що віддалено чимсь схожа. Та й не може бути інакше — Насті тоді, либонь, іще й на світі не було.

Я підійшов до дверей, повернув ключ. Замок — надійний, та й двері — тяжкі, дубові, на міцних завісах. Потім зібрався замкнутись зсередини, але… Зсередини просто не було замкової шпарини! Тільки ручка. Дивно.

Сів на ліжко. Потім відгорнув край покривала — білосніжне простирадло під ним ледь віддавало сирістю. Отже, застелили кілька днів тому. Посеред кімнати скрипіли мостини, і я мигцем зауважив, що їх треба оминати, якщо доведеться пересуватися тихо. Шухляди столу були порожні.

Зайшов слуга в дурнуватій лівреї, приніс оберемок дров.

— Добридень, — сказав я.

— Бридень-бридень, — закивав він. — Бридень.

І широко, по-дитячому, всміхнувся. Потім, ніби згадавши, навіщо він тут, підійшов до коминка. Я помітив, як він поглянув на фігурку пастушка на журнальному столику. Поклавши дрова біля каміна, він повернувся до столика й переставив статуетку на секретер.

— На місце, — пробурмотів він. — На місце, на місце…

Тимко потягнувся до свічників, що я їх совав, і теж переставив.

— На місце, — повторив він і вернувся до коминка.

Коли вогонь розгорівся, Тимко дістав звідкись ганчірку і заходився протирати меблі; він обережно піднімав предмети й ставив їх назад — точно на свої місця.

— Чистенько, — шепотів він. — Чистенько-чистенько-чистенько… На місце… На місце…

Тимко прискіпливо оглянув поверхню стола й секретера, знову вернувся до столу, присів, щоб очі були на одному з ним рівні, щось там іще витер і лише після цього пішов до дверей під супровід власного нерозбірливого щебетання.

— Чуєш, Тимку… Ти витирай тут щоранку, добре?

Він кілька разів кивнув.

— Чудово, — сказав я. — Тільки стукай, перш ніж заходити.

Він зупинився у дверях і знову заусміхався. Потім ступив крок назустріч і незграбно обійняв мене. Я трохи сторопів од такого раптового пориву й навіть не знав, як повестися. Тимко нарешті відпустив мене, кумедно кивнув на прощання й пішов собі.

«Правду казав сотник, — подумав я, — трохи дивакуватий, але добрий і беручкий…»

Я причинив за ним двері. Мені не подобалося, що вони не замикалися, тому підпер двері стільцем, підставивши його спинку під ручку. Хоч так…

Роззувся, скинув сюртук, ліг на ліжко, просто на покривало, і з неабиякою насолодою витягнув ноги. Тепер можна трохи подрімати. Але я дещо згадав. Піднявся, взяв сюртук, витяг із кишені хрестик і сів на ліжко, затиснувши його в руці. Як мало я пам’ятаю… І як багато болю в цих уламках спогадів.

Схилив голову на долоні, торкнувшись хрестика чолом.

Її обличчя — прекрасне, мов у янгола. Її усмішка, її очі… Стільки ніжності в цьому погляді… Стільки ніжності…

— Пробач мені… Пробач… Я любив тебе… Понад життя любив…

Мене розбудив стукіт у двері. Доволі наполегливий. Розплющив очі. Кімната, залита денним світлом. Від уранішніх напівтонів не лишилося й сліду. Намацав емальований хрестик, що тепер висів у мене на шиї, й заховав під сорочку. Потім підійшов до дверей і, прибравши стілець, відчинив.

Це була Настя. За її спиною з величезним цеберком у руках стояв Тимко. Він так само тихо бурмотів щось під ніс, прослизнув повз мене й поставив відро посеред кімнати. З нього валувала пара.

— Ви вже пробачте, пане Білий, — сказала Настя. — До сніданку я вас не добудилася. А пан сотник велів погукати вас на обід.

Тимко тим часом притягнув у кімнату великі ночви, в яких я міг би вільно лежати, і знову вийшов.

— Ось, — Настя подала мені стос дбайливо складеного одягу. — Це вам. Має підійти. Як будете готові — одразу спускайтеся, будьте ласкаві.

Вернувся Тимко ще з двома відрами, поставив їх при вході й гучно постукав по одвірку, хоча ми з Настею стояли тут-таки, у дверях. Тимкове лице світилося щастям. Я зрозумів, що неборака просто виконує моє прохання на свій копил.

— Заходь! — гаркнув я до Тимка, нібито він стояв у протилежному кінці коридору.

Настя гигикнула. Тимко радісно кивнув і заніс до кімнати повні відра холодної води. Помітивши стілець біля дверей, Тимко схопив його і відтягнув до письмового столу, пробурмотівши: «На місце, на місце».

Коли вони пішли, я роздивився одяг. Це були сорочки, вишиті скромно, але красиво. Після божевільного вчорашнього дня й нічної подорожі мені і справді більш за все хотілося помитись і переодягтися в чисте. У ночвах на дні я побачив мило та сухі рушники.

Кімнату заповнила пара, аж запотіло дзеркало.

Освіжившись, я відчинив вікно і на повні груди вдихнув пахощі саду. Вдягнув чисту сорочку — вона була якраз на мене, — накинув сюртук і вийшов.

У коридорі — нікого. Дійшов до сходів і аж здригнувся від несподіванки: опершись на поруччя, там хтось стояв. Дебелий чорнявий чоловік, років п’ятдесяти. Похмуре обличчя, — ба навіть якась злостива машкара.

— День добрий, — сказав я.

У відповідь він прожував щось нерозбірливе і відвернувся. Стенувши плечима, я пройшов повз нього. Замість того, щоб відразу спуститися сходами, мені чомусь закортіло оглянути праве крило будинку. Найближчі двері були замкнені.

— Щось шукаєте? — пролунало в мене за спиною.

Обернувся. Мордатий підійшов до мене майже впритул.

— Просто обдивляюся, — відповів байдуже. — А ти хто такий?

— Нема чого тут обдивлятися! — нахабно заявив мордатий. — Ви обідати йшли — то й ідіть собі.

— Слухай сюди, мурмило, — спокійно сказав я. — Ти хоч знаєш, хто я?

— Знаю, — виклично мовив він.

— Тоді краще охолоди душу. І розкажи, що за кімнати в цьому крилі.

Він насупився — гадав, чи варто взагалі відповідати.

— Це — кімната пані Анни, — нарешті озвався мордатий. — Далі — кабінет сотника. Потім — їхня спальня. От і все.

— Бачиш, як доладно ти все можеш розповісти, коли постараєшся, — сказав я йому. — А де ж кімната загиблої панночки?

Він розгублено вирячив на мене очі й шумно вдихнув на повні груди. Потім раптово розвернувся й швидко пішов геть. За мить його черевики стукотіли мармуровими сходами. Дивний чолов’яга.

Я пройшов коридором до наступних дверей, потягнув за ручку. Замкнені. Мордатий, вочевидь, і не думав повертатися, тож я спокійно дійшов до кінця й сіпнув за ручку треті, останні двері. Теж замкнені. Що зробиш… Я замислено пошкріб підборіддя. Зрештою немає нічого дивного, що ці люди стережуться чужого ока — надто коли йдеться про око фахового нишпорки. Пора було вже йти обідати.

На першому поверсі я одразу побачив їдальню, звідки долинали голоси Анни та сотника. Килим притишував звук моїх кроків, і я вже тихцем підійшов до дверей, коли почув слова Анни:

— Ти знаєш, хто вбивця, я знаю, хто вбивця, всі знають, що Соломійку вбив Хома Брут! Якого тобі ще розслідування треба? Що він тут вдіє?

— Облиш! Хай робить, що хоче, аж доки дійде істини.

— Тебе взагалі не цікавить моя думка?

— Не мели дурниць, Анно! Я завжди дослухався до тебе, але ти, бачу, жадаєш од мене сліпого поклоніння, як і від усіх на цьому хуторі?

Голос його лунав глумливо.

— Не забувай: я врятувала їх! — Анну таки зачепили сотникові кпини. — Кожен у цьому Богом забутому місці дихає сьогодні лише завдяки мені! Невже це аж така велика відплата — поважати людину, яка захистила їх? Ти, до речі, міг би теж спромогтися на дещицю вдячності…

— Та я тобі вдячний, Анно…

Сотникова жінка розійшлася не на жарт, і вже