Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

— І чому вони мають про це дізнатись? — я зупинився перед дверима, витягуючи ключі з кишені світлих штанів.

— Бо подібний сценарій присутній у всіх таких історіях. Хтось обов'язково випадково дізнається правду, — зауважила вона з натяком на іронію.

— Ой, серйозно? — я ледь усміхнувся, стискаючи губи в тонку лінію. — Ніколи про таке не чув.

Вона зітхнула, трохи роздратовано, але я лише знизав плечима й повернувся до дверей, відчиняючи їх. І одразу почув знайоме, радісне цокання маленьких лапок по плитці. Усмішка сама з’явилася на моєму обличчі.

— Ґатто! — щасливо вигукнув я, присідаючи й розкриваючи руки, хоча через бандаж обійняти його повністю не міг. Сіренький плямистий кіт миттєво підбіг і обережно притулився до мене, радісно муркочучи. Цей маленький хвостатий друг завжди робив мій день кращим.

— Це…? — запитала Вікторія, з подивом спостерігаючи, як я обіймаюся з пухнастим другом.

— Це кіт, — спокійно пояснив я, погладжуючи його боки. — Бенгальський, якщо точніше. Познайомся, це Ґатто.

Ґатто кілька разів мявкнув і знову задоволено замуркотів, ніби був надзвичайно радий новій гості. Якщо чесно, таким я бачив його вперше.

— Так-так, ти найкращий бенгальський кіт, який коли-небудь існував, — промовив я, продовжуючи його гладити. І лише тоді помітив, як Вікторія тихо засміялася, прикриваючи усмішку долонею.

Я здивовано підняв на неї погляд.

— Що тут смішного?

— Ти назвав свого кота «Ґатто»? — перепитала вона, широко відкривши очі та піднявши брови. В її погляді промайнуло здивування, змішане з неприхованим веселощами.

— Так, а що? — пробурмотів я, у відповідь ще більше дивуючись.

— Тобто ти буквально назвав свого кота «кіт», просто італійською? — її усмішка стала ще ширшою, і вона вже не приховувала свого сміху.

Я закотив очі, важко видихнувши. Справді, це чула чи не кожна людина, яка заходила в цей дім!

— Мені, а головне — йому, подобається це ім’я! — виправдався я, трохи насупившись, і, погладивши Ґатто востаннє, поставив його на підлогу. — Я покажу тобі твою кімнату. Не думаю, що дідусь, чи бабуся будуть без дозволу нишпорити в цьому будинку. Тож можеш не перейматись через пильну увагу..

— Вона кивнула, уважно слухаючи мене, але з її обличчя не зникало легке збентеження.

— На мить я вже подумала, що нам доведеться жити в одній кімнаті й спати в одному ліжку, — промовила вона, намагаючись приховати легке зніяковіння, поправляючи пасмо волосся за вух. І тільки зараз я помітив невелике татуювання у формі метелика біля трішки вище її ліктя.

— О, зізнайся, ти потай мріяла про це, — з легкою насмішкою сказав я, відчуваючи, як знову приходить настрій для жартів. Поправивши свій чорний бандаж на руці, я спробував виглядати якомога серйозніше.

Вікторія заусміхалася, а її погляд раптом став трохи грайливим.

— Я мрію лише про те, щоб зламати тобі ще одну руку, Камілло, — з неприхованою іронією відповіла вона, й на її обличчі з’явився вираз жорсткого задоволення.

Я хмикнув, усміхаючись.

— Боюся, ще одного такого «щастя» для мене буде забагато, Вікторіє. Ходімо, покажу тобі твою кімнату.

Ми піднялися по сходах і пройшли світлим коридором до кімнати для гостей. Дівчина увійшла першою, оглядаючи кімнату з великим вікном, яке виходило на сад та тенісний корт, білу постіль і трохи старовинні меблі, що надавали інтер’єру затишку. В її очах був вираз полегшення.

— Ось твоє нове «житло», — сказав я, спостерігаючи, як вона влаштовує свою сумку біля ліжка. — Як бачиш, не надто жахливо, як ти собі, мабуть, уявляла. Я б навіть сказав, італійська класика.

Вона злегка посміхнулася, уважно обдивляючись кімнату, ніби приймала рішення, чи залишиться тут.

— Я могла б звикнути, — пробурмотіла вона, кидаючи мені напівжартівливий погляд. — Спасибі, Камілло.

Ми ще на мить залишилися мовчки, кожен у своїх думках. Уперше за день мені здалося, що між нами встановився хоч якийсь зв’язок, а не просто тимчасова домовленість, але, відмахнувшись від цієї думки, я кивнув у відповідь.

— Не дякуй, Вікторіє, — посміхнувся я, прямуючи до дверей. — Просто не забудь, що це лише тимчасова зупинка на шляху до справжньої свободи. Моя кімната сусідня, якщо ось потрібно. Чекаю тебе внизу, коли нарешті облаштуєшся тут. Попереду ще одна, довга розмова..