Читати книгу - "Останній ельф"

белькотатиме? — роздратовано буркнув мисливець.

— Щойно він перестане белькотати, то здере з тебе шкуру, — відказала Сайра. — На твоєму місці, я б не нарікала.

Мисливець замовк.

Белькотання троля злилося з мирним хропінням двох його супутників.

Жінка вві сні повернулася й тепер опинилася мало не впритул до мисливця. А той до самого ранку лежав непорушно, щоб вона, бува, не прокинулася й не відсунулася від нього.

Згорнувшись калачиком між собачими лапами, ельф питав себе: чи Маленький троль не було б підходящим іменем для собаки? Ім’я здавалось йому непоганим, та тільки собака не мав шпичок для бубликів по обидва боки від рота.

А тоді він заснув. Йому снилося море.

Розділ дев’ятий

Світанок розмалював небо рожево-золотистими барвами, і блиск зірок швидко згаснув у променях уранішнього сонця. Небо було чистісіньке. Далеко на обрії, зарослі лісом верхівки пагорбів, яскраво осяяні сонцем, чергувалися з видолинками, де все ще клубочився туман.

Раз у раз чулося щебетання пташок.

Першим прокинувся троль, а за ним — маленький ельф, який ні на мить не переставав вихваляти тролеву вроду, силу та велич.

Малий відзначав красу фіолетового гребінця, який оперізував тролеву шию і на якому тепер виблискували крапельки роси, із захватом відгукувався про тролеві пазурі, схожі на серпик місяця в літню ніч, і про його круглий, червонястий ніс, схожий на повний місяць зимової ночі. Він багато говорив про доброту двох здорованів, які перетворюють мертві та вмираючі дерева на гаряче полум’я або на колиски, столики, іграшки. В очах троля та двох «лісорубів» бриніли сльози зворушення.

Один зі здорованів дістав свої сакви й запропонував сніданок усій компанії.

Мисливець дивився на нього з невимовним здивуванням, з отетерілим виразом обличчя, немовби побачив привида власного батька. У саквах було шість качанів кукурудзи, астрономічна цифра — по одній на кожного, та шматок вудженини.

Від вигляду цього кусня вудженини малому заболіло серце й він жалібно зойкнув. Та це вже було ніщо порівняно з тим голосінням, яке лунало свого часу над трупиком зайця, бо — пояснив малий — у цьому випадку смерть живої істоти настала вже надто давно, щоб можна було відчути її біль і страх.

— То як, може, з’їмо? — запитав його мисливець з надією в голосі.

— Та ви що! — обурено відповів малий, а тоді звернувся до троля й двох його супутників: — Ви ж не станете їсти істоту, що була колись жива? Ви, такі гарні та добрі?

— Гм-м-м, хто, ми?

— Гм-м-м-м, ми — ні.

— Хтозна, як це опинилося в моїх саквах.

— Ми, гарний, добрий троль, не їсти те, що тобі не подобатися.

Мисливець був ще більше спантеличений і ошелешений, бо ж розмова, яку маленький ельф — по стількох днях нестерпного безглуздя — сприймав нарешті як цілком нормальну, видавалася йому надзвичайно дивною.

Поки кукурудза пеклася на вогнищі, маленький ельф викопав ямку й поховав там шматок вудженини. Засипавши могилку, він, з огляду на брак квітів, прикрасив її китицею червоних ягід. Упродовж усієї цієї процедури мисливець не зводив очей з вудженини з виразом того, хто спостерігає за похороном дуже близького родича. Хтозна, може він знав ту свинку й тепер йому стало прикро за її долю… Зрештою, він не такий і лихий.

Надія на те, що кожен із шести їдців дістане по качанові, виявилася примарною. Троль з’їв три штуки, двоє здорованів — по одному, а жінка й маленький ельф розділили між собою шостий. Але й це було для них, наче свято.

Нарешті, коли сонце підбилося високо над головою — справжнє сонце на справжньому голубому небі — дві компанії розпрощалися й рушили кожна своїм шляхом.

Чоловік, жінка й маленький ельф, а за ними собака, йшли лісовою дорогою, а високо над верхівками дерев яскраво сяяло сонце. На невеликій галявинці вони побачили прибитий до дерева шматок пергаменту, який повідомляв, що в околиці орудують двоє жорстоких розбійників, а з ними найлютіший троль, яких тільки пам’ятає людство. За їхні голови призначалася винагорода. Маленький ельф подумав: «Яке щастя, що ми їх не зустріли, а натомість здибали двох лісорубів і наймилішого троля в усьому світі! Цікаво, стільки ж тролів водиться в цій місцині?»

— Чи може хто-небудь пояснити, що це все означає й чому ми досі живі-здорові? — запитав мисливець.

Сайра всміхалась багатозначною усмішкою людини, яка все розуміє:

— Те, що з’являється в голові малого, якось виходить назовні й проникає в голови всіх, хто його слухає, — пояснила вона. — Коли Йорш у відчаї, поряд з ним просто нестерпно, а коли він боїться, то нас теж охоплює паніка, але ми все ж не втрачаємо здатності думати. А для, якби це сказати… простих умів те, що він каже, — неначе навіювання: воно геть заполоняє їхній розум. Він казав, що вони «гарні» й «добрі», і вони, так би мовити, до-стосувалися до його слів.

— Прості уми, кажеш? — перепитав мисливець.

— Атож, прості уми, — підтвердила жінка.

— Прості уми… — знову повторив мисливець. А тоді зупинився й ударив себе по чолі рукою. — Ми ж забули мотузку. Я зробив з неї гойдалку, і вона так і висить там на дереві. Заждіть мене тут — я збігаю заберу її.

Жінка, малий та собака всілися на сонячній галявині. Сонце — це просто чудо.

Мисливець мчав щодуху. Прибігши на місце їхнього вчорашнього табору, він побачив, що могилка, де був похований шматок вудженини, уже розрита й спорожніла. Простота навіть найпростіших умів має свої межі: не йому одному стрілила до голови думка викопати ці тлінні останки.

Він зняв з дерева мотузку, змотав її, сховав у сакви й вирушив назад тим самим шляхом, що й прийшов.

Дорогою йому ніяк не йшла з голови одна незавершена розмова. Що ж воно за історія з тим пророцтвом?

Прийшовши на галявину, він запитав про це маленького ельфа.

Йоршкрунскваркйолнерстрінк, покопирсавшись у пам’яті, пригадав слова пророцтва: «Коли вода заллє всю землю, сонце сховається з неба, прийде темрява й холод. Коли останній дракон і останній ельф розірвуть коло, минуле й майбутнє зустрінуться, і сонце нового літа засяє на небосхилі».

— І що це значить?

— Не знаю.

— Твоя бабуся нічого не казала тобі про ці дощі?

— Звісно, що казала.

— І що саме?

— Казала: «От, сьогодні знову ллє», або «Накинь на себе щось, бо дощ», або «Білизна вся вогка й уже запліснявіла», або «Дах тече…» А одного разу вона сказала: «Скоро тут поселяться ропухи». А потім, коли я втретє застудився… Я вже розповідав, як я втретє