Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

й після провалу путчу стало відомо, що на одному із псковських заводів було виготовлено для нас півмільйона подібних кайданків.

У Шереметьєвському аеропорту ми не без великих зусиль здали в багаж музичні інструменти – акордеон, скрипки, бас, а от цимбали, великі, мов стіл, – а без тих цимбалів оркестр глухнув і ставав банальним – нізащо приймати не хотіли, службісти московського летовища не могли навіть збагнути, що воно таке; я помахував перед ними депутатським посвідченням, просив і погрожував, хлопці всунули комусь там коньяк, врешті цимбали поспіхом були завантажені без етикетки в літак, і тому при пересадці в Сінгапурі вони залишилися в аеропорту: до Мельбурна ми приїхали без цимбалів.

Усі занепали духом. Микола Майно послав у Сінгапур телеграму й запевняв, що цимбали будуть доставлені, мовляв, тут інші порядки, ніж у Совєтському Союзі. Порядки й справді там інші, проте до першого концерту перед українською громадою залишалося не так багато часу.

Увечері зібралося в залі Народного дому дуже мало людей, – та невже усі вже дізналися, що ми приїхали без цимбалів? – музиканти й солісти посоловіли, ми стояли перед катастрофою, повним провалом, та ось за десять хвилин до початку концерту – для радянської людини такий випадок може здатися найвигадливішою фантастикою! – служба з мельбурнського летовища внесла на сцену цимбали!

Настрій у моїх артистів трохи піднявся, та не надто високо: людей до залу більше не прибувало, і я сказав до артистів, коли вони вже вишикувались на сцені: «Ми нині солов’ї – співаємо для себе або, якщо хочете, в нас генеральна репетиція – і ніякої знижки!»

Я виголосив вступне слово до кількох десятків людей, і піднялася завіса. Боже, як натхненно грали мої оркестранти, яке чудо-тріо склали Ніна Мельник, Павло Дворський і Михайло Сливоцький, яких тільки жартів не нарозповідав Євген Федорченко, а я дивився збоку з-за куліс у зал, і мій настрій що раз, то більше підупадав, а ще підійшов до мене Микола Майно й шепнув до вуха: «Це бойкот, вони мене ненавидять!» – і цим доконав мене. Що нас обходять ваші чвари і чому ви нас обманули – ми ж їхали на гастролі до Союзу українців Австралії, а не до вас у гості; я йому це сказав, і наші приязні стосунки обірвалися.

Я тупо вдивлявся в зал: люди захоплено слухали концерт, але їх було так мало! Знав: завтра мої артисти опустять руки і ми з ганьбою повернемося додому. Проте я пильно вдивлявся в обличчя, шукаючи хоча б маленької моральної підтримки, і врешті відчув, як до мене приходить рівновага: в мій бік позирала добрими, розумними очима поважна пані, її погляд підбадьорював, ніби запевняв: не журіться, на другому концерті буде аншлаг!.. Після концерту пані звернулася до людей словами: «Ганьба нам, ми можемо бойкотувати пана Майна, але не Україну!» Потім мовила до нас: «Ми вас чекали, і це дрібне непорозуміння тут же вичерпується».

Я підійшов до добродійки подякувати їй за підтримку. Це була відома в діаспорі поетеса Зоя Когут. Так почалися мої літературні знайомства в Австралії.

Зоя Когут, якій нині сповнилося сімдесят, в далекій чужині назавше відірвана від рідної землі, дивовижно зуміла зберегти для себе українське слово й у своїй поезії надати йому первісного, почерпнутого від матері звучання. Потім вона подарувала мені свої дві книжки – «Культурні арабески» в оформленні Едварда Козака й «Осанна»; прочитавши їх, я признався, що мені соромно, бо досі не знав її поезій. Поетеса вибачливо заспокоїла мене: а звідки я мав знати, коли не стільки віддаль, як непереборні більшовицькі бар’єри десятиліттями заслоняли від нас таких, як вона. Мене дивувало, що в повній ізоляції від України міг сформуватися такий сильний поетичний талант.

А втім, в Австралії мене багато що дивувало. П’ятий континент – то суцільні неужитки, а в якому добробуті живуть тут люди! Наші знедолені біженці прибули в Австралію після війни, й країна, оцінивши їх працьовитість, дала їм можливість доробитися маєтків. І думав я з болем: чому люди на убогій землі живуть заможно, а Україна з унікальним на світі чорноземом ледве кінці з кінцями зводить? Та відповідь на це проста: Австралія далеко від загарбницьких держав, її не визволяв ніхто ніколи; сюди не наближалися ні московська, ні фашистська орда: люди тут перебувають у безпеці й упевненості за своє життя і майно; до берегів Австралії ніколи не долинали й не долинають істеричні викрики європейських та азіатських благодійників – Лєніна, Гітлера, Муссоліні, Сталіна, Пол-Пота, Мао, Жириновського, Єльцина, – це насправді благословенний, тихий антисвіт на нашій змордованій планеті.

З концертами надалі пішло в нас якнайкраще – пані Зоя вельми авторитетна серед українців Австралії, її слова зробили своє, правда, Микола Майно мусив нас покинути – йому не пробачили обману. Я ж, не покидаючи групи, подався трохи вбік своєю стежкою – на літературні зустрічі.

Однієї неділі Зоя Когут зі своїм чоловіком Льонгином запросили всю нашу групу до себе в гості. То був неповторний вечір. Пані Зоя читала поезії, і мене глибоко вражали не тільки їх досконала форма й закладені в них глибокі думки, а й тверезе політичне бачення нашої національної долі: я зустрічав небагато емігрантів, свято переконаних у тому, що доля України, її незалежність вирішується передовсім в Україні…

У Сіднеї мені довелося мати неприємну дискусію з українським бізнесменом, який колись воював в УПА й у 1944 році залишив Україну, не побажавши підривати себе гранатою в бункері. Не маємо права осуджувати тих, хто рятував своє життя в еміграції, тим більше тепер, коли ми переконалися, що емігранти в екзилі зберегли для України й створили на вигнанні численні культурні, літературні й національні цінності. Проте нам хотілось би, щоб їх творці в силу своїх можливостей поверталися з ними на батьківщину, приносили в Україну свої знання, беспосередньо чи опосередковано допомагали їй ставати на ноги, а не із